Мила моя Анріето, завтра гіллям тополі
фйорди твої розчешуть, де ти синієш гірко,
схили тобі умліють, де твої мілі голі,
де твої шпилі білі і схлип кватирки.
Буде тиша. Настане тиша така безсніжна,
аж молочай розтулить тихі долоні знову,
чутно буде і чудно, як димарями дишуть
золотоокі оселі та суплять брови.
Тільки не плач, не снігом і не ліхтарним світлом
буде ревти січень, буде сікти звично
роєм зірок схололих, що повисають у вітах
проти твоєї мансарди шиттям суничним.
А навесні, заледве, мила моя Анріето,
з вікон руками сягаєш, в білій легкій сорочці,
миють тобі підлоги з шафи скляні скелети,
в банках дзвенять суниці у власнім соці.
