Боря став жалітись друзям:
- Що не скажу Тані, -
Вічно так чогось виходить, -
я постійно крайній!
Учить жить мене постійно.
Ніби злість тримає.
Вічно, каже, в тебе, Борю,
голови немає.
То з ноги не з тої встала.
То за мною гине.
Все болить у неї зранку.
Знову я в тім винен!
- Ясна річ, - спокійно кажу.
– Ти ж не спала, мила.
Цілу ніч крутилась в ліжку.
Навіть говорила.
Та відразу: - Що ж казала?
Як то так, не знаю.
- Як завжди, якісь дурниці.
Що я слухать маю?
Жінка раптом, як сказилась.
Як почне триндіти.
Аж сусіди луплять в стіни,
полякались діти.
- Правду каже моя мама.
Як так можна, Борю!
Ти не слухаєш ніколи
те, що я говорю!
