+
У головах вмираючої днини
щораз чекати чорних гробарів,
яким ніхто нічого вже не винен,
окрім монет, розкиданих вгорі.
Вони не знали мертву молодою.
Вони приходять тихою ходою,
два Опанаси, Федір і Яким.
Вовчиця-ніч блискучі ікла шкірить,
іде мороз уздовж земної шкіри,
на небі зріють перші мідяки.
++
Іще довкола глухо, як у танку.
Ще у сумнім не бачиться смішне.
Іще небесний пастир на світанку
отари слів повз мене не жене.
І я, як завше, крайніх не займаю,
щоб розказати – вкотре! – що зима є,
допоки ще не чутно голосів.
Ще жоден із поетів не віршує,
іще усе як треба – по фен-шую,
іще земля у славі і красі.
+++
Холодне небо – кольору металу,
а в тому небі кілька хмар-прочан,
які мандрують вітру на поталу,
і чимось схожі цим на вінничан.
В грудневім Бузі – вінницька безодня,
де все життя вміщається в сьогодні, –
це перехрестя віршів і епох,
це наші мертві з нашими живими,
це все, до чого так і не дійшли ми,–
а над усім тече Південний Бог.
