А якби заснути у обіймах снігу,
залишивши зливи осіні померлій...
Щоб зима всю прозу невблаганно стерла
з пам'яті важкої назавжди, навіки.
Побіліли б навіть ночі чорні-чорні.
Зникли б усі барви, що тривожать серце.
А ось день яскравий голосно сміється,
вишкіривши зуби, вітром б'є по скронях.
Без думок упасти у зимовий холод,
за ножа гостріший, але білий... Білий!
І заснути в ньому б солодко й безсило,
зі спокійним серцем, з шепотом "ніколи".
