Споглядаючи літо, не написати й рядка, –
А вже і кукурудзиння шарудить пожовкле,
Й поля чорніють розорані,
І димів поволока гірка.
…Ті слова, якими я не говорю,
Нечутно скрадаються слідом, мов шінобі,
Пастки розставляють, –
Вірні наступники Кога-рю.
Листопад дотліва. Курява і моква.
І сніги насувають, захопивши мене безборонною.
Підуть по світу старі – не мої – слова –
Вічні роніни.
Мій найкращий вірш ввітканий у канву,
Що стискає в обіймах білим поясом обі,
Шукають його на дні, у темінь вдивляючись вод,
Рибалки, човни пускаючи в Наніву.
Мій найкращий вірш вирізьблений на клинку,
Ім’я якого корінням сосен схоронено.
Ходять по світу старі слова –
Вічні роніни.
