Така вже стомлена і скривджена до болю
Босоніж по тернистому шляху
Через важкі віки, через віки недолі
Вона йде в вишиванці й у вінку.
З усмішкою гірку сльозу ховає,
Іде з надією на краще майбуття
І від людей, яких без меж кохає
Очікує хорошого життя.
А що ті люди?! Самі нищать мову,
Сміються із пісень її дзвінких,
З трибун - лиш обіцянки і розмови,
А користі для Неї мало з них.
Вже про історію не буду говорити,
Бо всім відомо про важкі ті дні,
Які їй довелося пережити.
Якби ж то дні, а то ж віки цілі
Приходилось увесь цей біль терпіти.
Як же ж то можна не любити,
За що лилася предків наших кров,
За що їм приходилось в тюрмах відсидіти,
Ховатись від репресій владних установ?!
Пора Вкраїну із колін підняти
І витерти сльозу, залікувати біль,
Вінок терновий пора з неї зняти,
Калиновим заквітчати волосся їй!
