Корозія доїдає місто.
На все про все – небагато часу.
А потім – знову руїни
І витрушування запасів.
Місто міняє лиця,
Втомлене – на ошатне,
Ніколи йому не спиться
Крізь життя марнотратне.
А я сидітиму біля річки Либідь,
Добре, що їй не знати історії,
Читатиму книгу про сіру сирість,
Вірші виживають – як мікросповіді.
Міняється… Гоне вітри за далечі.
Місто больне наїжачилось лускою,
«Вибач нам нашу огиду до калічів…», -
Молить Тереза, втираючись хусткою.
