За місяць утретє він сонно іде сюди.
Росою горить і чернечим пером поскрипує.
...і наші хорти лижуть вітер його ходи,
і наші могили пильнують його за липами.
Ті липи - глибокі, як прожилки на лиці.
Вони наче бліднуть, і славлять тебе, і манять.
Під ними щоніч роздягаються місяці,
і воду копають, шукають у ній зітхання.
А він уже втретє блукає поміж дерев.
Чи броду не знайде, чи нашим казкам дивує...
Прокинеться баба - впіймає і роздере,
щоб тут не ходив, щоб на нас не дивився всує.
Тепер не засну я. Земля мені стогне ним.
Іду назирці, сухостоєм сліди притрушую...
І сняться мені кучеряві його сини,
і клуня простора, і ночі у ній задушливі...
Плече білостінне... цілує його роса.
сорочка скипає, мов на рисакові збруя...
Так пахне, юначе, розпачна твоя краса,
що баба й зі сну дуже швидко її зачує...
Минай, безутішний, минай той глибокий яр,
де терни цвяхами, де небо глухе, як віко.
Женуться - тікай! Як ухоплять руками - вдар!
Ти тільки - не слухай, не слухай, як будуть кликати -
Ні гожу зозулю, що виросте з молока,
ні трьох королівен, що в голку засилять пісню,
не бійся, не бійся, з очей моїх не зникай,
я тут, я сліпа, я веду тебе на узлісся.
А так би й заснула в обіймах твоїх важких,
корінням твоїм оповила би спраглу душу...
Та вже підо мною провалюються стежки,
і баба собача у пальцях світанок душить.
