Перегорівши самістю своєю,
Не повернись. До спалених мостів.
Бо чорний Стікс рвучкою течією
Тебе візьме. І хоч би як хотів
Лишити тут, у цій малій кімнаті,
Хоч слід сльози, кипучої, мов сталь, –
Не сплачеш ти. При платі і при каті
Волочить крила твій невчасний жаль.
За межі крику, що проріже гладінь
Води річної, – коси, як фата.
Вінки троянд. Приречено. Все наділ.
Намоклі коси. Зціплені вуста.
За межі втоми, що, як квітка маку,
Наводить сон і засина сама.
Як світлячок. Без болю і без ляку
Курсуй, пороме. Тиша і туман,
Забута на піваркушику туга.
Блідий, мов маку вінчик, місяць. Храм,
Де плющ між вівтарів. Ти втратив друга,
А може, бога. Ти лишився сам.
