«…збися Дивъ,
кличетъ връху древа,
велитъ послушати землі незнаємѣ,
Влъзѣ, и Поморію,
и Посулію, и Сурожу, и Корсуню,
и тебѣ, тьмутораканьскый блъванъ!»
(«Слово о плъку Игоревѣ»)
На Дмитра, читаючи «Літопис Руський» - сторінки важких хронік ХІІ століття, я зажурився. І написав таке:
Злий птах Див
На слов’янському сумному дереві,
З якого падолист епохи
Зірвав золоті листя надій,
Кричить замість зозулі та сокола,
Віщує пожежі та пошесті,
Голод злий та усобиці.
А ми його годуємо
Зернами свого поля смутку
Важкими, як зуби полоза
Вужа Бористену втомленого,
Змія з боліт Прип’яті.
А ми його крик слухаємо –
І кажемо, що то не Див кричить,
А соловейко
Буцімто.
А древляни голосять-плачуть:
Князя їхнього Мала мечем стяли,
А шапку князівську
Вдягли на злодія,
Таті погані в палатах боярських
Вино криваве
Ллють в горлянки роззявлені,
У чрева свої гнилі й ненаситні.
Збудуйте собі хату мертвих
Серед лісу темного правічного
На дубі сухому крислатому
Під яким отрока синьоокого
Зарізали.
