Сьогодні впала паморозь. Навспак
тече у межибрів'я білий всесвіт,
рань вурдиться і падає у безвість,
зима лягає шовком на вуста
і мовкне у драґлистім безнебессі.
Така пора. Пора збирати хмиз
навколо підошов бентежних в'язів,
старі палити образи й обрáзи –
чи од борвію затуляти їх грудьми
і цілувати потайки щоразу.
Десь ми пішли багнистим манівцем
із жовтокрилим лоскотом насподі,
де час, камінний гість, кармінний злодій,
твої ховає шию і лице,
твої зриває кинуті мелодії.
А поза тим, далеко поза тим,
де із пітьми народжуються роси,
де ти народжуєшся, біла вся і боса,
тебе співає хтось із чорноти,
тобою хтось із вогкости голосить.
Дай випростати цей колючий спів –
ним підперезана блакитнява осіння,
дай вилюбити плесна павутинні
в оцій осінній тьмавій густині,
о цій порі терпкій і горобинній,
де час, ласкавий злодій, любий гість,
кармінним гроном стукає у скроні
і прощення тримає у долонях,
і п'є імлу, і гоїть сизу млість,
і ріки заколисує бездонні.
Де нам тепер ходити і плисти,
як не між цих гірких безжальних ягід –
скажи, чого так терпко світить захід
і схід чого розкручує хрести
не посолонь і топить у байраки?..
За всім настане вирій, і вуста
з лиця зметнуться вигином тужавим.
Сьогодні впала паморозь на трави,
сьогодні відлетів за обрій став –
прямісінько до втишеної Прави.
