тебе обняли перед стрибком із балкону
оранжеві хмари
і застиглі в патоці вечірнього диму підвіконня
сусідніх будинків
ти довго борсався в напівсвітлі
моментальна фотокартка свідомості
перфорована пораненнями в спину
стоїть на твоєму робочому столі
ти є не більше як пора року
яка живе лишається жити і повторюється
жорна жовтнів і порепані грудні
ти скануєш балконні надвечір’я
і відправляєш їх методично
десятками примірників
на всі конкурси включно з районними
щоб хто-небудь згадав твоє ім’я
але іржаві руки міських димарів
викладають по-новому
чорні карти твоєї туги
і щойно вітер складає на твоєму балконі
пожовклі від старості факси про осінь
ти обплітаєшся коконом
біля комп’ютерного екрану
і віти обсипає твій закрижанілий плач
