Кораблі,
міцне море,
небо чавить думки.
«Віра!» - кричить, в нього спина, як у слона.
Інший спльовує, розтирає пальцем мозоль.
У них рибою пахнуть мізки
І медузяні їхні очі
І тютюн нітрохи не робить
Їхні запахи більш земними.
Небо різко вдихає повітря
закричить і заюшить кров’ю -
йому пузо проткнули щогли.
Там, заховані вітром в долоні,
емалеві і квіткові
– двоє.
І між цих нетутешніх
відбувається іскра млості:
коли страх хребтом пробігає,
а у грудях свинцеве серце.
Лише кінчиком пальця торкнутись
і у цьому життя прожити
під оглушливий скрип канатів
і глухе воркотання моря.
