Твою тінь уполював листок.
Зустріч, на яку ми не сподівалися,
дніє над нами роздвоєним небом;
заперечує мене чорними озерами ночей,
у яких ти вивільняла своїм теплом іншого,
у яких наші долоні вже
не плистимуть човнами один до одного.
Йдучи поруч,
я промовляю про себе її імення,
вона проводжає поглядом усміхнених немовлят,
несе у собі надію.
«Тобі личитиме материнство».
Ягода обручки на тоненькому безіменному пальці
спиняє мої слова.
«Знаєш, я до смерті йтиму за тобою».
Птахолов, що так уміло розставляв си́льця,
сам упіймався у світло саду.
Поруч, але не разом.
Поруч – на коротку мить.
Теплі дерева кидали нам услід сіті тіней,
дерева чули мої думки,
дерева зліталися до її серця.
