Сховаюсь я вночі від Бога
під теплу ковдру, тай засну.
У сни дорога моя довга
веде до нової весни.
З її долонь виходять в поле
стрункі та вільнії сини.
Скажи, на правду, моє доле,
чому ж у снах так любо жить?
Чому ж не можу я любить
дівчину вірную мою,
хоч на колінах я стою
перед її величним взором.
Тай пробирає мене сором
за те, що я живу у снах.
В житті я бачив тільки крах.
Бездарно прожиті роки.
Солодкий яд з чужой руки.
Велич панів та бідний люд,
що гнів ввібрав в себе із смут.
Сховаюсь я вночі від Бога,
що показав мені свій лик.
Закутаюсь тихенько в ковдру.
І знову в снах своїх я зник.
Тепер звучить тут сильний крик.
По всій країні люди гинуть,
до неба їхні душі линуть.
Тіла ж зосталися горіть.
Тай будуть помаленьку тліть.
Застелить чисту землю попіл.
Зав’яне листя на вербі.
Лежали трупи ваші довкіл.
У лісі, серед сотні вовків,
залишились ми геть самі.
Чому я в снах завжди літаю?
Прокинутись бажаю я.
Шалену хвилю відчуваю.
Вогня свободи. Волі вогня.
Сховаюсь я вночі від Бога,
але ж від Нього не втекти.
На небо нам усім дорога,
а хочеш – в низ можеш піти.
Сховаюсь я вночі від Бога
під теплу ковдру, тай засну.
У сни дорога моя довга…
Чекаю на нову весну.
