Спитайте молодого хлопця,
чи він знайшов свою любов.
Спитайте молодого хлопця,
чи пам’ята пролиту кров
в боях, за рідну Україну,
за волю, від панських оков.
Спитайте у старого діда,
як він боровся за життя.
Спитайте в нього і він скаже,
як вбили на руках дитя.
Як заморили пів країни,
а інших вигнали в Кавказ.
Залишились одні руїни.
Маршем пройшов червоний сказ.
Дід лиш згадає на хвилину
і сльози потечуть з очей.
І він згада оту дівчину,
Яку ховав в обіймах від очей.
Кохання їхнє не убили
ні ланцюги, ні табори.
Коли його палками били,
плакала вона біля верби.
З очей її текли ті сльози
довгі літа… і ночі й дні.
Коли ж з’явивсь він на порозі
Вона лежала вже в землі.
Не витримало серце муки,
вона й злягла біля верби,
А після тяжкої розлуки
Йому життя, як табори.
Там де лилися її сльози
Тепер ріка тече стрімка.
Прибились до неї притоки
за ті тяжкі та довгі роки,
що люд від мору помира.
Біля верби старий прожив
своє життя на самоті,
але за роки він забути не зміг
ночі ті ясні, коли тримав її за руки,
до серця свого притискав.
Її ховав від всього світу,
від нього ж Бог її сховав.
