Розсипались. Роз’їхались. Розбрелись по світу!
Брати, сестри та діди сховалися до літа.
Сховалися від смути, від палкого гніту.
Не в силах це забути - розбрелись по світу.
Хоч і болить у них у грудях і думка лине на Вкраїну,
вони б стіною стали за державу, як мати за дитину.
Та тая мати на колінах. Дітей по світу розкидало.
Кривава пляма скрізь на стінах.
Ворогів як зілля, а рідних мало!
Вона ледь-ледь тихенько дише, здіймає в небо руки.
Невпевнено, з помилками історію власну пише,
але ж в кінці - воздасться їй за муки.
Розсипались. Роз’їхались. Розбрелись по світу!
Брати, сестри та діди чекають цього літа.
Чекаючи все мріють про козацьку славу.
Про вільну, сильну Україну! Про злотоверху Лавру!
В каштанах квітне Київ. Хмельницький величавий.
Брати, сестри та діди дождуться волі слави.
Тай стануть на майдані. Ударять кличем в небо.
Сьогодні, як в останнє, постоїм ми за себе!
За себе та за волю. За «Заповіт» Тарасів.
За всих героїв в полі, що не далися долі,
що не зігнули спину. Стіной стояли кволі,
як мати за дитину. Не продавали віру.
Не продавали волю. Дивились в очі звіру.
Кропили землю кров’ю…
Та через роки, через сотні - роз’їхались, розсипались.
Продались за кайдани модні, від крові той омились,
Тай стали жити як раби! Тепер ми й бидло і козли.
Забули «Кобзаря» рядки. Продали волю за папір,
пустивши звіра в рідний двір.
Забули все! Отой втекли… Розбрелись по світу.
Брати, сестри та діди сховалися до літа.
