А може отам під землею -
там пекло таке, насправді,
там душі людей померлих -
у підземеллі,
а їхні гріхи проростають
у них із голів,
як волосся -
... деревами зеленими?
І міцно тримає той чуб,
що й смикнутись боляче.
І чим більший гріх -
тим більшим, могутнішим деревом
тягнутися треба душі
до неба,
тим більше, тим довше
пломеніти-каятися
жовтнями,
і тихий сніг покути
збирати
на почорніле гілля.
Аж поки не впаде
той гріх
у землю.
І прийме вона
відболене, відмолене каяття -
щоби життя
продовжилось, тривало, проростало...
