Проступає крізь сльози і піт, проростає у сонячні цяточки
літо. Загортає в газету горіхи зі столу жінка сумна.
Гострі хвилі. Мушлі та друзям по мейлу привіти
розмиває, просочує кримська солона вода.
Ми, закохані, тонемо в гальці пекельній і млосно
натираємо шкіру, а серце поколює серпень. Пече.
Розкажи мені, милий, як простір прострілює осінь,
і як поспіхом ти підставляєш під краплі лице.
Здоганяй мене, щоб розказати як поночі стрімко
букви й цифри малюють у шибках штрих-коди масні.
І як ми такі двадцятип'ятилітні випиваємо
свої надії, напої. Набої в кишенях важкі.
Бо я знаю, що жити - це говорити, писати, сміятися,
бігти пляжем. Вода несподівано накочує м'яч.
Говори мені так, щоби раз - й не боятися:
"Що ж ти, люба, ще літо довкола, не плач".
