Це дощ.. та навіяні смутком хвилини мовчання
Що наче краплини по шибі стікають униз..
Та через вінтажно-запилені сни і бажання
Кричать.. пригадай, що було вже з тобою колись..
Вважати війною, що світ очорняє смертями
Всередині себе ту темну закриту діру..
А потім зумівши зібрати все своє до тями
Збагнути, що то лиш видіння, уявний недуг
По-справжньому в небо вже стомлено очі здійняти
Тоді, як закінчаться всі непотрібні слова
І тихо так пісню, що б’ється в душі, проспівати
Вітаючи всесвіт з народженням власного «Я»
