Нині осінь дивилась на мене строго
крізь окуляри вагонних вікон,
як вчителька у класі,
чекала,
коли ж я нарешті засвою урок,
коли ж зможу ясно і спокійно
подивитися їй у вічі?
І поки триває цей погляд,
я плавлюся, тану, перетікаю
у повітря і дорогу оцю,
стаю блакитним холодом
і тремким вогнем...
А дощик, добра душа,
підказує мені відповідь,
пише косим почерком на склі:
"не плач, прийми, пробач..."
