Сьогодні, як і тисячі сторіч,
З басів зриваючись до хриплого контральто,
У косу лінію розкреслюючи ніч,
Дощ лопотить по чорному асфальту.
Затявся звечора та все іде й іде…
Здається, ні кінця йому, ні краю...
З ворсинок суму прядиво пряде
І у комірки пам'яті складає.
А там його на декілька життів.
Навіщо стільки – я і сам не знаю:
Чи так багато проливних дощів,
Чи так далеко живемо від раю.
