Крони днів жебонять, розкуйовджені вранішнім вітром;
В цього світу хандра, а тому не до юних звитяг –
Стигне осінь в душі – тож він вороном кряче сердито,
Що невдовзі і ми опадемо із древа життя.
Осідає сльота. І ми прагнемо вибратись звідси –
З лабіринтів негод – по-пацючому ставши на слід.
Десь там вихід. І жде нас жебрачка на мокрій бруківці,
Наша доля сліпа, щоб звістити новий перехід.
Злива б’є у лице, мокре листя штампує на очі,
Та дорога – одна, не звернути із неї ніяк.
Там немає в кінці нагород, ні відплати за злочин –
Лиш непевно тріпоче призначення млявий маяк.
