Ця яскрава сонячна квітка – то справді образ нечіпаної, чистої любови. Вона так і називається - К в і т к а К о х а н н я. Гострі й тужаві її стручки, наче пуп’янки дівочих перс, упродовж цілого дня не привертають увагу перехожого, скромно і відлюдно зеленіючи на окрайку саду. Та по заходу сонця, коли нетерплячий вечір починає торкатися розімлілого тіла ростини, щоб узяти її у свої обійми, вона розплющує прекрасні очі і вдячно приймає його перші пестощі. О тій миті вона нагадує Данаю, що простягає руки назустріч золотому дощу невидимого, але такого могутнього і жаданого Юпітера.
О. С. КУЗЬМЕНКО
К В І Т К А Д О Р А Н Н Я
Л і р и к а
У р и в к и з р о м а н у
П е р е к л а д р о с і й с ь к о г о р о м а н с у
К в і т к а к о х а н н я
В поезії Муза необхідна так само, як у вищій математиці нескінченність.
Михайло Пришвін
Цнотлива, як дитина-підліток, вона не соромиться своєї відкритості і приймає любощі ночі у вечора на очах. А по тому, наче схаменувшись, вкривається пітьмою до самого світанку. Лише за ясного дня квітка любові скидає себе те єдвабне укривало і назавжди щезає від людського ока так само шпарко, як і з’явилась.
А ще її звуть Нічною красунею. Недарма ж усевладна природа приділила коханню нічну пору . Не випадково ж і народ оспівує кохання саме о цій божественній половині доби. «Ой очі, очі, темніші ночі, Хто в них задивиться – й сонця не хоче…». «Вечір надворі – ніч наступає, Вийди, дівчино, серце бажає…». «Ніч яка місячна, зоряна, ясная, Видно, хоч голки збирай!..» «Гей, мене чарують Зорі серед ночі – не дають заснути Серцю карі очі…»
Творчість – це сублімація лібідо. Без ваблення поезія неможлива. Поетові потрібна Муза. Кожен поет має свою Беатріче, чи Лауру, чи Дульцінею. Звісно, поет не лише Петрарка чи Данте. Дон Кіхот – поет своєї печалі. Для нього важливо, щоб вона була. Інше все не має значення. Лицар взаємністю не переймається. Достатньо, аби Муза існувала. Адже Вона і спокушає, і надихає водночас. У природі обов’язки Музи виконує квітка кохання, у чоловіка - жінка, і навпаки.
Але і Муза не жива без трансформації власного лібідо. Взаємне ваблення для неї однаково що для квітки поява в її лоні сповненого любові джмеля.
ОЛЕКСАНДР КУЗЬМЕНКО
Чари Вашого вірша виточують солодко-радісну сльозу душі і тіла. Я по-справжньому щаслива. Уклінно вдячна вам. Ви насправді маг і не лише для мене. Ви вірно відчули. Я обожнюю вас.
Маруся Дячок
І ц е ф а й н о є!
Дорогий Олександре Сергійовичу, милий друже!
Воістину правду рече народне прислів’я: «Краще з розумним загубити, аніж із дурним знайти». Простіть мене… що з просоння не впізнав Вас (а голосу, овва, раніше не чув) – і не зрозумів істинності того, що логос і голос – одне, а шедевр 1840 року, написаний ув очеретяній хатці під Машуком поручиком( вічним, через злобу імператора) Тенгінського піхотного полку Ви першим в українській літературі переклали мовою рядового Оренбурзького окремого батальйону, корифеєм українського слова. У мене багато видань творів Михайла Юрійовича Лермонтова, хрестоматійні та подарункові тритомник і п’ятитомник, окремі книги – ради Бога, надішліть мені, будь ласка, свій переклад вірша «Выхожу один я на дорогу», дуже все у Вас органічне, просто блискуче, віртуозне володіння формою.
Ваші афірмований і напівафірмований переклади шедеврів російської поезії, особливо пісенних витворів, дуже мені сподобалися. Багнеться, аби Ви зробили й видали томик антології-білінгва: я того річ у славному місті Ужгороді, де закінчив школу і університет, сподобився на видання книжечки двох словацьких поетів-класиків Яна Костри та Любомира Фелдека в моїх перекладах , а словацька матреса переклала мою збірку «Осінні яфини». І там, і там ідуть паралельно оригінал – переклад. І це файно є, як у нас кажуть. Але в Миколаєві 2008 року вийшла й антологія трилінгва «Два береги» - «Два берега» - «Two Banks»: Дмитро Кремінь – Володимир Пучков ув оригіналі та взаємоперекладах, і вони ж у перекладах англійською. Принагідно я надішлю Вам усі ці три книжки.
Словом, у мене тепер уроки співаної поезії – Ваші «Сумна неділя», «Хризантеми», «Обличчям на пурпурне надвечір’я». Оригінали я знаю, тож тим більше віддаю належне Вашій майстерності, друже Олександре!
Я написав багато пісенних текстів, і вони вийшли дисками, і досі звучать, а колись лунали на вбитій наразі телепередачі «Зірки, на сцену!» - треба буде почути Вашу думку, надіславши диски, тим паче, що пісні Тетяни Ярової на слова Д. Креміня виконували й молоді артисти-солісти з Донецька. Серце болить, що політики загубили весь гуманітарний шар і весь озон у протистоянні «еліт»…
А в П’ятигорську перше й востаннє я був іще восени 1979 року. Досі мені лунає мелодія Еолової арфи, шурхотить мармуровими крилами орел на місці поєдинку Лермонтова й Мартинова , завішений чорним полотном убивці поета портрет у домі генерала Верзіліна.
Спасибі за прекрасні поетичні твори, спасибі за талант і душу!
Я читаю і перечитую Ваш «Атол», і думаю про атол у безбережжі океану, і про песика, і схиляюся перед мужньою мудрістю Автора: справді, краще собака-людина, аніж людина-собака. «Мне на выю бросается век-волкодав, но не волк я по сути своей…» - писав геніальний поет-дервіш, заблукалий із «срібного віку» в «залізний».
Я згадую Машук і Лермонтова, його останню записну книжку, де гусячим пером і виведені останні перед загибеллю шедеври. Мені, 26-літньому поету, вже членові СП СРСР, дозволили погортати коштовний раритет – директор історико-літературного заповідника Павло Селегей. Але весь лермонтовський тиждень був мовби гіпнотичним, і я марив наяву…
33 роки минуло з того часу. Тепер уже лише в меморіях оживаємо. А ще заснували ми Інтернет-журнал «Миколаїв літературний», тож і Ви можете його знайти в мережі.
litnik.org
Генеральний російський провайдер – наш земляк Володимир Христенко, він президент миколаївського земляцтва , в Москві, головний редактор – поет-рапсод В’ячеслав Качурін, а я веду сайт української літератури. Якщо все буде добре, то й у Києві з’явиться щось добре для нас усіх – Ваша есея на «Замуровану музику», мій переклад Іллі Старикова про Василя Стуса. Після реорганізації я став членом редколегії «Києва», а вже ж і автором і членом редради – мнозі літа…Наразі правлю том своєї канонічної книги «Мовчання волхвів» на цілих 950 сторінок, із блоком ретро-фото-миттєвостей, у видавництві «Гражда», Ужгород. Іще переклав томик словацького класика Еміла Лукача. Це має вийти у «Мистецькій лінії». Справлятиму друге тридцятиліття 21 серпня вже нового, 2013 року. З Новим роком і новим щастям сердечно вітаю – Вас і прекрасну Вашу родину, дорогий Олександре Сергійовичу! Браво!
Ваш amicus
5 грудня 2012
ДМИТРО КРЕМІНЬ
К о ч у б е ї в н а
У Кочубеївни, у Мотрі,
Іще не втрачені роки.
Щоніч од сліз гарячих мокрі
Її шовкові подушки.
Мов піраміди, древні склепи,
Скелет гарцює на коні.
І місяць, мовби лик Мазепи,
Застиг незрушно у вікні.
Поганська ніч з її неславою,
Дідівська піч, малим-мала…
Чужинські коні під Полтавою
Гризуть залізні вудила.
Чи зрана звіється омана,
Яка терзала дотепер…
Сміється мертвий кінь гетьмана
День на околиці Бендер.
А може, знову, може, вкотре
Гряде невольничий Майдан?
І над тобою, бідна Мотре,
Сміється місяць-молодан.
Любов. Інтриги. Контрибуція.
Нові гетьмани на коні…
Вони ще впишуть конституції
У тої Мотрі на спині!
8 травня 2012
Місто Миколаїв
М о ж л и в о
Можливо, радість не в тім,
Що серце і руки рядом,
А в тім, що на світі є дім,
Де в розлуці ми разом.
Борис Скотневський
МУЗА. СПОКУСА.
І КВІТКА КОХАННЯ.
ЛЮБІ ЧОТИРИ ЧУДОВІ БАЖАННЯ.
МУЗА В ПУХНАСТИХ І РОСЯНИХ ВІЙКАХ.
МУЗА СПОКУСА ДЛЯ ЧОЛОВІКА.
КВІТКА ТРАВНЕВА ВИШНЕВА, ДОРАННЯ,
І НА ТИЧИНКАХ - ПРОМІНЬ КОХАННЯ.
Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А
К в і т к а к о х а н н я
Є квіточка жовта на нашому сході.
Від вечора квітне до рання.
Не знаю напевно, та кажуть в народі:
То квітка людського кохання.
Ти очі примружиш, а потім розплющиш –
Бодай на хвилинку – і брості
Розплющують очі, мов сонце по хлющі, -
Любові жаданої гості.
Палає та квітка кохання до сходу,
А з першим промінням зникає,
А те, що учора прийшло по заходу,
Кохання людське, - не минає.
2 січня 2012
Р о с л и н а л ю б о в и
Рослина любови – лунарій,
Як місяць і сонечко в парі.
Зоря ще як слід не заснула –
Вона , як вогонь, спалахнула.
Від сонця у неї – кохання,
Від ясного місяця - очі .
Прекрасна, як хвиля світання,
І дивна, як день серед ночі.
Чи сонце у пари, чи хмара,
Поглянути лише на грядку -
І вже не хвилюється пара –
З коханням у неї в порядку.
4 липня 2012
С л и в а с п о к у с л и в а.
За хатою над тином
Кора блищить бурштином,
Там розкошує слива –
Спокуслива, щаслива.
Чи трусить сливи слива,
Чи то сузір’я злива?
Чи, може, сині очі,
Мов сливи серед ночі?
Трусив я сині сливи –
Такий щасливий з ними!
А сливи славне тіло
Від радощів тремтіло.
Не сливи то, а зорі,
Манливі та прозорі –
Самі запаленіли –
Мені запломеніли.
В душі моїй кохання
І поночі, і з рання –
Не треба мені раю –
Я зорі позбираю.
23 травня 1999
С о с н и
Росте і сього дня,
Де вир і безодня,
В задумливім смутку сосна.
Вона не самотня –
Є в неї не зводня –
Молодша і рідна сестра.
Смутитися годі,
Бо теж не самотні,
Доснивши ояснені сни,
Далеко на сході
На шахтній породі
Чатують на них ясени.
23 вересня 1999
Слов’янськ
М і с я ц ь у п а з у с і
У шибку місяць потягається,
Мов жінка замашна спросоння,
Очима кліпає, всміхається –
І шасть до ліжка з підвіконня!
Чудуюся всевишній райдузі
Жіночого нічного плеса.
Цілую місяця у пазусі,
А місяць білий, наче перса.
Квітень 2009.
О й, у л у з і
З вінницького фольклору
Ой, у лузі заквітла калина,
Вітерець під вербою заснув,
Заспівала з ним разом дівчина,
Що стрічала з коханим весну.
«Ти поїдеш далеко, далеко,
Так далеко від мого села.
І не скаже той місяць захмарний,
Що у тебе дівчина була».
«Ой, не плач, не журися, дівчино,
Ой, не плач, не журись, не ридай!
Через рік, як цвістиме калина,
В тихий вечір на мене чекай!»
Ой, минув рік тяжкого страждання,
Надійшла довгождана пора.
І дівчина прийшла під калину,
А милого ще й досі нема.
Ой, нема і нема, і не буде,
І щасливої долі нема,
Стережіться ж, дівчата, облуди
І не вірте в порожні слова!
Витяги з роману «АТОЛ»
2011
С н и т ь – т р а в а
Снить-трава – зелений гай!
Біла хмара сниті…
Спробуй, вітре, розгадай
Про що її сни ті.
Море квітів. Цілина.
Зелена долина.
Снить про що, як спить вона.
Кохана Цілина?
Спить вона, як біла снить.
Хай відводить душу.
Хай вона спокійно снить
Свою рідну Мушлю.
Я в о р о н ь к о
Повернувся з ловів власник щоденника, і я одвернувся.
Вийшов на причілок. Стою і дивлюся на невеличкого яворонька. Очі мої сяють! Виявляється, я бачу Природу з середини! Дерево має душу, і вона відповідає мені любов’ю. Чую, Гарбузиха сперечається з Цибулихою. Перша каже, що це клен, а друга, що це ясен. А яворонько посміхається. Я мовчки дякую йому за мудре мовчання. «Поезія – це мова тиші, про що по-справжньому неможливо нічого сказати». Ошо. «На прихований смисл вам доведеться чекати».
Точно! Це як духмянок такої квітки, як «паннунця розкошлана». Його не чути. Але треба декілька разів принюхатись, аби «прихованого смислу» дочекатись.
Д у м к а
Зіпхну я камінь думою,
На труднощі нагримаю,
Якщо про щастя думаю,
То я його отримаю!
В с у н и ч н и к у
Супутницю знайомив я у пущі,
Де вітер квіти літа чатував,
З пишнотою суничника по хлющі,
А він духмяним трунком частував.
Тут квіти слів, що скніли у криївці,
Волось овес і посмішка небес,
Уста, неначе ягоди суниці,
І таїна суничникових перс.
Суничник скошено. Стою. Шкодую.
Шукає вітер ягоду в стерні.
Знайшов одну, зелену, і куштую.
І так на серці солодко мені!
26 червня 2011. Горіховий гай.
А т о л
Нас вінчали у червні чорноліс і гай
І розложиста крона горіхова –
То був справжній, не роблений, внутрішній рай,
Про який нам ніхто не набріхував.
Брость вінчала , що вища за нас,
І двогорба гора над яскинею.
Час кохання – нечіпаний час
Над безкрайньою хвилею синьою.
Нас вінчали зарінок, бамбук і атол,
Ще у пальмі гніздечко ремезове,
Грона сонця, вітрила й циклон,
І тендітне сімейство березове.
На столі два пучечки суниць,
На суницях нас Вічний розписував,
Ми лежали в траві горілиць,
А Всевишній нам щастя виписував.
Рай наш – море. Пісок і курінь
Без приписки вінчали і розпису -
Приписали нас краби, медузи і рінь
У лагуні блакиті і космосу.
- Дитина ти, - сказала Ціля. – Справжнє нерозважливе чадо!
Осінь 2011
Н а м і с т о ч к у
Стоїть верба над водою –
Віттячком хитає,
У берега під горою
Нищечком питає:
«Ой, листочки на місточку,
Чому такі кволі?
«Наша мама - у садочку,
А ми - у неволі…»
«Ой ти, човне, чом не, чом не
Пливеш за водою?»
«Зачепило мене чорне
Поле, як бідою…»
«Гей, місточку у куточку,
Чому спорожнілий?»
«Гірко жити на поточку
В самотині, милий…
Не прийшла на мої прути
Моя синьоока…
Вже нема її й не буде,
Бо не одинока…
Від самого Великого
До Малого посту
Ходить з іншим волоока
До іншого мосту».
24 вересня 1999
Слов’янськ
М У З А
Ти кажеш, рада нашому союзу,
Що я тобі потрібний як людина.
Ти віддавай мені себе як Музу -
Хіба це для союзу не причина?
У теплім слові Музу я знаходив,
Хоч наші в різних у містах постелі.
Як добре, що я з глузду ще не сходив,
І тепло нам, як в літеплій купелі.
Чим пожиткує Муза, я не знаю -
Без хліба, меду й овочів для шлунку.
Та Музу я свою не уявляю
Без довгого медового цілунку!
20 лютого 2013
С и н і й з в і р о б і й
О, той звіробій зірочковий!
Той колір його непростий!
Неначе пісочок річковий,
Жовтавий такий, золотий.
На квітку в чорнолісі гожу
Катруся колись набрела,
На «крівцю на заячу» схожу,
До саду мого принесла.
І снилось: Катрусин той спільник
В подобі своїй голубій,
Як той Соловейко розбійник,
Зі звіром виходив на бій.
Усім параноїкам, уркам,
Що з ними відмалечку ріс,
Усім в Україні придуркам
Давав він цибульки під ніс.
Сховатися прав доньці ніде:
В зубах вихованця мого
Щезали усі живоїди
Чудового світу цього.
Він був щось на кшталт кураїни,
Живий той Катрусин презент.
І , кажуть, Героя країни
Присвоїв йому Президент.
Плекав я, мов рідного сина,
В саду заволоку того.
Аж бачу: вигулькує синя
Первісна мармиза його.
За нею і друга , і третя,
Носів фіолетових рій.
Не квітка, а мрія поета
У синій спідниці старій.
Вернулась Катруся з роздолля,
Сказала про сон дивний мій:
- Така наша, друже мій, доля:
Хоч явний розбійник, та свій.
28 грудня 2011.
О, Боже, хто змете той прах, який на душу ліг?
Сааді
Л і л е я у х а т і
Лілея осіння у хаті розквітла,
І ти, як лілея, живи, розквітай,
Щоб більше у серці любові та світла,
Ти кожну хвилину кохання вітай.
Коли серцю добре – слова йому кращі,
Коли йому гірко, - найкращі слова.
Ось так за негоди зимової в хащі
Радіє під листям зелена трава.
Так хай розбруньковує личко лілея
Пітьмавого, темного дня восени -
На неї чекає квітуча алея
В жадані квітневі обійми весни.
28 грудня 2011
Л е б е д і н а к у р о р т і
Ані Тарасенко
Учора чудувалися алеї –
До них по чистій, з листячком, воді
Пливли прощатись білі, мов лілеї,
Птахи прекрасні, свіжі й молоді.
Лічила Аня лебедів на пальцях,
Вони були, неначе білі сни.
- Ой, скільки ж вас? – і скрикнула:
- Сімнадцять!
Божественних миттєвостей весни!
Душа твоя пливе, як білий лебідь,
Отож ти вір, зблизька вір і здаля –
Весною білим лебедем у небі
Повернеться і молодість твоя.
8 листопада 2011
В к а л и н о в і й з а т и ш і
По-справжньому жити бажаю!
Душею і тілом дитини
Відчути, мов раю, жадаю
Смак хліба, води і калини.
Невже не смачна паляниця?
Невже ти не рада ніколи
Ковточку вологи з криниці
В калиновій затиші школи?
Вір хлібу, і серце зіпнеться,
Воді вір – вода задзюркоче,
І віра з криниці нап’ється,
Якщо вона жити захоче!
Я вірю, - трава шепотіла, -
І перша краплина порання,
Припавши до тіла, тремтіла
Живою росою кохання.
Чому б не удатись до шапки-ушанки?
Ушанка і небо – одразу дві шапки.
Погрімкує грім, усміхається небо
І очі лоскоче , і хоче до тебе.
Є лише «тепер», а не «завтра і вчора».
І перша краплина упала на чоло.
Природа, як жінка, ніколи не злюща.
Біда чоловіка – не грім і не хлюща.
Хто хмари не знає, не любить і зливу
І не обіймає, як жінку щасливу.
А небо зростає - ще вище за явір,
Його не сягає ні стриж, ані жайвір,
Дивлюся на ту золоту його справжність,
Люблю його саме за ту недосяжність.
Бува, що зненацька нахилиться низько,
Хмарина до мене притулиться близько,
Ще мить пощемить – і я хмару цілую –
Таким моє небо найдужче ціную.
Д у б
Рідко де я, друже, бачив ,
Щоб дуб зажурився.
Та і він, буває, плаче,
Що не оженився.
Були в нього батько й мати,
А сам він не знає.
Як то жінку обіймати:
Дружини немає.
Не листочок той листочка
Цілує та пестить -
Звільна вільха з пагорочка,
Бува, йому лестить.
Кине з леготом зеренце,
Осміхнеться дурно.
Дуб сумний не озирнеться -
Нахилиться журно.
Чує він, он там, край лісу,
Наче нетвереза,
Не шумить – веселу пісню
Співає береза.
На добраніч і добридень
Він її кохає,
А що з того дива вийде -
Діброва не знає.
2 грудня 2011.
А с в і т л о л и л о с ь і л и л о с ь
Чалапала полем, їй сонце за спиною,
Попереду смуток і жаль.
А що як крайобрію світло ми спинимо,
Чи зникнуть і туга , й печаль?
Ні, світла у сонця ніколи не вкрадемо.
Не стане коротшою даль.
Зажди - з нашим серцем що-небудь урадимо,
Від серця і туга й печаль.
Вслухалася в ту квіткову ораторію,
Аж дух забивав деревій!
І небо вбирала очима цикорію,
І даль припадала до вій.
Тулилася далеч до серця, здорожена.
І світло від серця збулось.
Дорога спинилася, ним заворожена,
А світло лилось і лилось.
3 грудня .
Н е б о в б у ц е г а р н і
Та вір весні. Її примчиться геній.
Весна уже в дорогу вируша.
Для нових слів. Для нових одкровеннів
Переболить страждаюча душа.
Афанасій Фет
Пора восени у природи німа,
Природа втомилась, безсила.
Неначе і неба на небі нема –
Без нього природа немила.
Мов книжку цікаву, ти небо читай,
Чатуй, як собака обійстя.
На першу ростину зелену чекай,
На перше смарагдове листя.
На серці печаль, мов завія, мине.
Весна, - каже класика, - геній.
За пояс усіх королівен заткне
В простенькій сукенці зеленій.
В жіночій колонії, хирна від сну,
Так мріє вона про свободу!
Народжує небо, як мати, весну -
Тож небо жіночого роду.
Ось верне з в’язниці, від сліз голубе,
Ояснене, чисте і лунко
З коханням земним привітає тебе,
Як брунька, духмяним цілунком.
2 січня 2012
О ч і т о к
Весною зелений, брунатний улітку,
Люблю тебе, милий осінній очітку!
Всі кольори любі, однак на причілку,
Найдужче осінньому рад я очітку.
Як губи дівочні, принадний і свіжий,
Травневої ночі цілунок твій ніжний.
Кохаю за вдачу, як лагідну жінку.
Що тішиш любов’ю осінньою бджілку.
Твою відчуваю щоденну підтримку,
Лишатись потрібним і в літі і взимку.
Як ти, о мій любий червоний очітку,
Любові своїй не даю відпочинку.
Д р у г
Твій друг – це душа твоя друга.
Таких не багато довкола.
Бо друг – не від слова «підпруга».
Не зрадить в нещасті ніколи.
Зламало у дерева гілку -
Вже друге для друга росте.
Та ще на підмогу з причілку
На втіху другому цвіте.
13 листопада 2011
В е л ь м и ш а н о в н і
Вельмишановні ви, шановні.
Навіщо вам омани мовні ?
Валяються, блискучі зовні,
На смітнику вельмишановні.
Ще дорогі і вірні друзі,
Подруги дорогі і вірні.
Як бур’яни в квітучім лузі,
Слова, як люди, лицемірні.
14 листопада 2011.
К а з к и Ф р а н к а
«Коли ще звірі говорили…»
То чому ж звірі перестали?
Недобрі люди одурили ,
А «добрі» люди задовбали.
Н а с е л і
Чалапало небо до школи без шапки,
Які тут з осінньою розквассю жарти?
Здоров’ям у середу й так не хвалилось,
У п’ятницю знову в селі застудилось.
Злягло в самоті у нетопленій хаті,
Де вікна від інею геть волохаті.
Надибало в ближній діброві корінця,
І дров наламало, ломаччя, полінця.
Палай тепер, добра малесенька грубо,
На серці і в хаті привітно і любо.
Ряденцем стареньким і теплим укрийся,
Куштуй манну кашу, у сниво зарийся.
Та більше не кашляй, а ще не барися
З любов’ю до тих школярів, що поснули,
Посинілі носики в книжку уткнули.
В завію знайди у комоді ушанку,
В господі укинь хліба й сала у шаньку,
Ще валянки ти не забудь дідусеві,
Панчохи вовняні селянські дешеві,
Та ще не забудь же ти вчасно з кринички
Відеречко витягти в хату водички,
Умитись – не треба на губи помади –
Не матимеш кращої в світі принади.
Умить спалахнуть твої щоки і губи –
Рожеву таку тебе всякий полюбить.
Душа запалає, як грубка у хаті.
Морози злякаються, щезнуть, пихаті.
І діти зустрінуть, гукаючи з ґанку:
- Улюблена вчителько, доброго ранку!
15 листопада 2011
Т р е т я т р о я н д а
Жінки Гарбуза і Цибулі вітають з днем захисника Вітчизни. Не знаю, що вони мають на увазі – атоли Потапочок чи Україну, чи офшорну terra incognita, де в колисці гойдаються немовлятами гроші… Наливають кожному, «за ознакою чоловічої статі», навіть мені, собаці. Аякже! Якщо вже пішло про захисника, то кращого за собаку на світі нема. День Собаки! – звучить переконливо. Принаймні краще, ніж… Ну, ви знаєте, про що я … Вітчизна-от поняття розтяжне … Надіслали нам поштівку: «Щоб здоров’ячко було. У кишені шелестіло б. У порту щоб гуркотіло. В морі рохкало. А в ліжку охкало щоб цілу нічку. Щоб було і з ким і де й не заскочили ніде!»
Ігор, як Чапаєв, - ані дня без пісні. Почув у перерві між «смертеїдлом» про дві троянди – «Одна з тих красуня була біла-біла, неначе усмішка несміла. А друга рожева, рожева – миттєвість у небі стрижева, І звабні обидві, і здалі – обидві взяли та й зів’яли»
Порічка заперечував те в'янення і додавав:
- Приховано, друже мій, правду
Про ще одну, третю, троянду:
Та третя – то вічне, незнане,
Бо третя ніколи не в’яне.
П е т р і в б а т і г
Петрів батіг побіля ніг
З очима неба голубого –
Одна з моїх усіх утіх,
Та, що за пазухою в Бога.
Він хлющу ось над батогом
На очі щедро напускає.
Від батога біжу бігом,
А він усе наздоганяє.
Бува, життя, як батогом,
Періщить - так не пропускає.
Вже зник останній мій вагон –
А дощ ще дужче припускає.
Куди біжиш? Спинись. Нагнись.
Очима неба голубого
Петрова квітка, як колись
Укриє в пазусі у Бога.
23 травня 2011.
Н е х в и л ю й т е м е н е, н е х в и л ю й т е
«Не хвилюйте мене , не хвилюйте,
Мої білі берези кудлаті,
Краще світлість свою подаруйте,
Щоб світліше жилося у хаті.
Щоб те світло лилось, як від мами,
І тепло, як від плиточки, гріло,
Щоб велося в житті, як між вами, -
Листям плаття чиєсь шелестіло.
Щоб любив я її за мовчання,
Те, що в золоті вашого листя ,
Що так схоже на квітку кохання -
Несподіване, сонячне, чисте.
З личком, з вашою схожим корою,
В закаблучках тоненьких, як ваші,
І з весняною в серці порою,
Мов трава королева на паші.
Ваші світлості, милі паннунці,
Як стрункі ваші ніжки чудово
Виглядають у нас на прилуці!
Я обожнюю вас, чесне слово!».
……………………………………………
Я освідчивсь, як міг перехожий,
Тим березам, добродійкам ненькам,
Двом березам старим, як світ Божий,
І в любові вклонився низенько.
А с м і л л а г р и п у є
Гукає Асмілла в мобілку:
« Мій друже! Ура! Я грипую!»
Цілунком повітряним Мілку
За мужність жіночну цілую.
Пригадую раду Толстого:
«Бажай рідним людям хворіти,
Так ближче людині до Бога» -
Не всім це дано зрозуміти.
Тваринне здоров’я людини
Зробило з творця доброїда,
Спустило до рівня тварини –
Створило мурла-живоїда.
Отож хай Асмілла гукає:
«Мій друже! Ура! Я грипую».
До грипу претензій немає.
До нього її не ревную.
З недугою вас! З Новим роком!
Вітайте недугу, як друга!
Хай буде черговим уроком
Спасенна та ваша недуга.
31 грудня 2011
І д у н а п о б а ч е н н я з н е б о м
Чудуюся полю, мов сниву.
Відмалку я поле любив,
Скажи мені , небо, про ниву,
Бо я ще не все оповів.
Хвилюється в полі пшениця.
Дозрілим дзвенить колоском.
А мамина он паляниця
Та ще й з капустяним листком!
Ячмінь половіє вусатий,
Що твій запорізький козак,
З квітучим горошком, завзятий,
На місці не встоїть ніяк.
Увесь, наче ливень блакитний,
Немовби спустився з небес,
Привітний до всього, примітний
В перлинах насіння овес.
Між хлопцями, тиха і ґречна,
У власну ховається тінь -
З метеликом радиться гречка -
Хто кращий - овес чи ячмінь?
Сьогодні тебе, синє небо,
Для мене Господь опустив.
Скажи про кохання що-небудь,
Бо я ще не все сповістив.
Іду на побачення з небом,
Очікує поле дощу.
Скажи мені , небо, про себе,
А я на цей раз промовчу.
4 листопада 2011
Ш в и д к а д о п о м о г а
Про виграш цілунку наука мовчить.
Та перш ніж ковтнути пігулку,
До тебе нехай невідкладно примчить
Швидка допомога цілунку.
Уже не сховатись від болю ніде.
Недуга нещадна й шалена.
Та чується раптом: у серці гуде
Кохання жадана сирена.
Припарки покійнику. З гуся вода.
Про зцілення стихли розмови.
Та ось тарабанить у двері - вона! -
Швидка допомога любови!
2 січня 2012
Д е ґ а н о к, у м а є н и й з д о л у.
До нашого саду-городу,
Де ґанок умаєний здолу,
Тендітна паннунцю зі сходу,
Ти їдь, як до себе додому.
Тут першою квітка кохання
При стежці тебе поцілує
І чисту краплину до рання
В пелюсті тобі подарує.
Тут кожен бутон тебе знає,
Твою пам’ятає принаду.
З собою тебе порівняє,
Як бажану мешканку саду.
«В панянки березові ніжки, -
Умить пригадають березу
Закохані в гостю горішки, -
Коли вона йде по Торезу».
На тебе з весни черемшина
- Ґаздиня гостинна - чекає.
І ягоди сині ожина
На білу тарелю збирає.
Тут навіть колюча шипшина
До клена тебе не ревнує.
Хоч він, як порядний мужчина,
Ще з грудня на тебе чатує.
До нашого саду-городу,
Де ґанок умаєний здолу,
Чарівна паннунцю зі сходу,
Ти їдь, як до себе додому.
4 січня 2012.
Є в и н д о щ
Дременув од мене сон –
Даю тягу на балкон
Та очікую сніжку
На господу по мішку.
Діло було в січні –
Ми до снігу звичні.
Не хурделиця ж, не сніг –
Раптом дощ до ніг моїх
В надвечір’ї соннім –
Ви до мене не ходіть
і, звичайно, не дзвоніть:
я на небі сьомім!
Хмара, як сінця, чувал,
Підчалапав дощ учвал -
Граційний і зграбний.
Де учора ночував?
Що при цьому відчував –
Пристрасний і звабний?
До колін він доторкнувсь,
Та пішов, не обернувсь, -
Без шуму і ґвалту,
У щоку поцілував
І п’ятами накивав -
Пішки -
По асфальту.
Втаємничений мотив
Він мені промурмотів.
Сквапно було все це.
Хоча злива і легка,
Та влучила крапелька
Мені прямо в серце.
А потому запросив
Він до себе на масив
Далекого міста.
Обіцяв, що не мине –
Цілуватиме мене
В найсолодше місце.
Він такий сумирний був,
Що про нього всяк забув,
А я не забула,
Він мене сповна відчув,
Бо побачив і почув,
І я теж відчула.
І ще він прошепотів
Найінтимніший мотив –
Я не відмовлялась,
Бо іще, іще, іще
Я з добродієм дощем
Не націлувалась.
Ну, природно, тут мерщій
Я запитую: «Ти чий?» -
Начебто екзамен.
А він мені – слів нема –
Загадково. Жартома:
«Татусів та мамин!»
Я очікую його,
Як побачення свого,
Як палких взаємин…
Хай повернеться хутчій –
На запитання «Ти чий?»
Прошепоче:
«Євин!»
Краплі, дощику, твої –
То коштовності мої,
Скарби незліченні,
Родовища чималі,
Розсипища на землі
Твоїй нареченій.
Будь же явою і сном,
Дуже дивний за вікном,
Друже нетривалий,
Тим однісіньким дощем,
Що цілує ще і ще,
Як і ти, коханий!
18 лютого 2001
П а н н о ч к а п о к о ш л а н а
Ой, ти панночко з алеї,
Та й покошлана,
Пилом стежечки чиєї
Припорошена?
Чи була ти у руках
Перехожого,
На злодія-будяка
Вельми схожого?
Поцілунком ти чужого
Недоторкана,
Чом стоїш, схилилась низько,
Як приборкана?
Чи росою, чи сльозою
Розкуйовджена,
Чи бідою ти якою
Затривожена?
«Не стривожена я, друже,
Не зворожена –
Я такою від природи
Вже уроджена», -
Відказала ще дощем
Щедрим зрошена
Моя панночка кохана
Ще й покошлана.
16 липня 2002
А с м і л л а
Ми, як дощу краплини,
Єдиного частини.
Усі ми – діти Карми –
Віддяки і Покари.
Так думає Асмілла –
Мені і людям мила.
Душа її хоробра –
Легка, весела, добра.
Бог – принцип рівноваги.
Це додало відваги
Розп’ятому Ісусу
Й великому індусу.
Так думає Асмілла.
Вона прийняти сміла
Не тільки Далай-ламу,
А й Будду Гаутаму.
Вона Творця пізнала
І в серці об’єднала
Ісуса з Назарета,
Святого Магомета
Та ще Тутанхамона –
Пророка-фараона.
Немов пливу по Нілу –
Так я люблю Асміллу!
11 грудня 2002
П о д а р у й м е н і р а н о к
Подаруй мені ранок,
Щоб над озером чайка летіла,
А назустріч з тобою
Щоб линули, линули ми.
І душа, як веселка,
Тремтіла й тремтіла
Кольорами всіма
Від зими до зими.
Чом береза в бентезі
І на обрії сіра-пресіра?
Не сягає до неї
З трави молодий травограй.
І хмарина там біла
До неї присіла –
То не хмара, то Єва,
То істинний рай.
Подаруй мені гори,
Щоб були, як солодкі обійми,
Наче з яблуком Єва,
Явилася лагідна ти.
Хай береза і перса,
І плечі обійме,
Щоб тобі з нею, білою,
Мила, рости.
Рай не в небі, кохана, -
Він у чистій, зеленій осоці.
Він, я знаю, в цілунку
Твоїх приволожених вуст.
У коханні моєму
Від сонця до сонця,
І в безглузді того,
В чім рятунок і глузд.
2000
Т р и л е б е д і
На море три лебеді сіли,
Неначе до себе на став,
А двоє знялись, полетіли,
А третій летіти не став.
Він, замість любові, у груди
У морі відкритім знайшов
Лиш біль, котрий жалом отрути
До серця самого дійшов.
Хмариною білою крила
Укрили на березі мох,
А хвиля кохання накрила -
Не ділиться щастя на трьох.
Ті двоє у рідному краї
Щасливо літають удвох
Над ставом у тихому гаї -
Не ділиться доля на трьох.
І в небі Господь, і в людині,
І в лебеді білому Бог.
Та як два крила лебедині,
Не ділиться правда на трьох.
6 січня 2012
В л ю б о в і о д и н р а з б у в а є
О, де ж ви, мої рос тумани і хлющі?
Я шлю есемеску природі,
Бо там, за путівцем, порода у пущі,
І вільха жива на породі.
Не вірить ніхто в териконний садочок:
Там шансів у вільхи немає…
Знайшла у камінні для віри куточок:
В любові один раз буває!
Отож, і в каміння породи під вільху
По краплі вода прибуває.
Рости ж , моя вільхо, людині на втіху –
В коханні один раз буває.
7 січня 2012.
Ч о м у н е б о п л а ч е
Не від стихії грозової,
Коли зловіще ворог кряче,
І не від хмари дощової,
А від любові небо плаче -
До квітки Мар’ї та Івана,
До Васильків, Очей Анюти,
До Панни Крученого Пана,
До Батога Петра і Рути.
До хмелю плетива край саду
З пухнастим сонечком кульбаби,
За пишні груди винограду,
За чари всі земні і зваби.
Та від любові до людини,
Яку крізь чорну хмару бачить,
Немов до рідної дитини,
Найвеселіше небо плаче.
К в а н т о в а ш к о л а
Ми діти Квантової Школи,
Екзамен здаємо Гаранту,
Ми на Його квітучім полі
З ростини кожної – по кванту!
За межами уявлення про правильне і неправильне знаходиться поле. Зустрінемось там.
Румі
Л ю б е н е б о
Очей твоїх теплий барвінок
Належить і Богу, і нам.
За межами слів і оцінок
Є поле – зустрінемось там.
Як вірш мій до неба донісся -
Злякалось прислівника «там».
Тебе, любе небо, не бійся -
Я жодному „там” не віддам.
Те Квантове Поле - безцінне.
Там воля твоя і моя.
Там наше Єдине і Ціле,
Як ти, любе небо, і я.
4 листопада 2011
Д в а к о т и к и
Нащо антибіотики?
У мене є два котики.
Котки не ледакують.
Вони мене лікують.
І з печі – і на плечі.
А з груби – і на груди.
Котки співати хочуть,
Плече моє лоскочуть.
До півночі муркочуть,
І я співаю з ними.
Примружуючи очі,
Мені шукають рими.
А ще мене навчають,
Як лазити в кватирку.
Тихенько поглядають
На зіроньки у шибку.
Один невропатолог,
А другий офтальмолог.
Один, мов кріль, муругий.
Як нічка, чорний другий.
Забула я недугу –
Забула я про тугу.
У мене є два котики -
Нащо антибіотики?
Прийшло ще двійко профі.
Не котики – поети....
Який, - питаю, - профіль?
Ми, - кажуть, - терапевти.
13 січня 2012
В а л ь с Ш о п е н а
В коханні освідчивсь я Валі,
А ще, як співалося в пісні,
Жадав покружляти у вальсі
Я з нею в зеленому лісі.
Як пахли у пущі горіхи!
Зоря тихо листя росила.
Я сяяв, щасливий, з утіхи,
Як Валя на вальс запросила.
А потім лежав у недузі.
А десь на протопті чекала,
Як біла береза при лузі,
На вальс моя дівчина Валя.
Відплакали роси, і зорі. ..
Давно-давно Валі немає.
Давно десь вона в ля-мінорі
Печального вальсу кружляє.
Любові сумної відгомін...
Стежина невтерта, зелена.
Залишився тільки на спомин
«Твір тридцять четвертий» Шопена.
14 січня 2012
Ц і л у н к о м м а й с ь к о г о
Цілую лагідно в уста
Цілунком майського листа
Ще не розквітлої ожини
І цілим гроном черемшини.
Р а н о к
Вже пилом нетиканий ранок
Дерева росою обавив,
За ґанком квітковий світанок
Долоні до сонця підставив.
Вже збоку замаяло зілля,
Ніхто не з’являвся на стежці,
І вже посміхалось довкілля
Жуком на кленовій сережці.
Упоєна променем криня
До сонця, до зір захотіла,
Розкрила на леготі крила
І птахом до неба злетіла.
1 лютого 2012
В і т ч и з н а
Що є для життя твого люди?
Любов, а вона перейшла
В жита, що хвилюють нам груди, -
Добром прикрашають життя.
Що є для маленького праця?
То слово, що ти написав
Найпершим у першому класі
Й Вітчизні в любові сказав.
Що є для малого вітчизна?
Це хата, а може, верба,
І з берега мамина пісня,
А в пісні любов і журба.
Та слів для вітчизни замало,
Для неї бракує долонь,
Що ти простягаєш до мами -
До рук її теплих і скронь.
С а д
Над садом сонце сходить,
Лечу я чимхутчіш –
Там пісеньку заводить
На черемшині чиж.
Він славить черемшину,
Пісням забувши лік,
Мураха горошину
На спині поволік.
А Галя, край городу,
Мов райдугу, з ріки
Несе до саду воду
Полити нагідки.
Втішаються тичинки,
Радіють пелюстки,
Найкращі наші вчинки –
Дерева і квітки.
Я квіти всі у літі
Вподобаю за те,
Що краще все на світі
На сонечку росте.
1 лютого 2012
З а й ч е н я
Я оповім про сіре зайченятко,
Залишене зайчихою в траві.
Той спогад озивається звірятком,
І сняться мені руки у крові.
Навіщо я вганяв за ним – не знаю.
Чи, може, розпитати у трави?
Останній телепень і той не забуває,
Навіщо йдуть по ум до голови.
Дитинство неосудне і жорстоке,
Дароване у спадок дикуном…
Зайча було, як небо, волооке, -
Пухнастий промінь сонця за вікном.
А перед тим під стріхою піймали
Бешкетники місцеві горобця
І на очах у мене розідрали –
Нема дикунству нашому кінця!
З веселим і невтримним шалом
Вганяв я за звірятком аж упрів -
І степу усього було замало
У тім щасливім порівнянні з ним!
Відтоді півстоліття проминуло –
Я, звісно, всього степу не спіймав.
Воно від мене в молочай гайнуло -
Я заячого щастя не зазнав.
А заєць той, як бігти не старався, -
Лиха, підступна, осоружна мить! -
До рук сусідки-дівчини попався -
Бува, згадаю - серце защемить!
Я думав, що вона, як я, хотіла
Погладити, попестити - як слід...
Вона його, маленького, убила
І принесла печеню на обід.
А я не знав – чи падати чи сісти –
Немов граната, був його шматок.
І досі я не можу м’ясо їсти -
Я краще з’їм відбійний молоток.
Дивлюсь на дівку - я її не бачу.
Неначе очі у степу забув…
«Ти за собою гнався, - мама плаче, -
Бо сам тим сірим зайченятком був…»
Як сон трава, м’яке було й пухнасте,
А на губах ще тепле молоко.
Моє дитинство забивали часто,
Як зайченя та дівка молотком.
14 лютого 2012
Т р и Д у с і
У мене Євдокії є хороші.
У тезок філософія проста:
За батька й матір їм – не гроші,
А радісна бабуся Доброта.
Одна, як та ведмедиця, велика,
І перша господиня на селі,
Як ту дитину, любить чоловіка,
А він її, - як диню на столі.
Дружина йому слава і гординя,
Вона йому, як мати у дворі,
Вона йому і пасіка , і скриня,
Вона йому і пташка на зорі.
Вона йому і хата, і обора,
Вона йому онуки і доньки ,
Вона йому і ласка і покора,
Вона йому і гуси до ріки.
Вона йому, щасливому, як пісня,
Раненько встала – пізно уляглась.
Я гостював у них колись , а після
Вони загостювали в нас.
Д р у г а
А друга – вельми жвава і не горда,
Опасиста, весела, чепурна,
Готує і розгадує кросворди,
В коморі повно сала і вина.
Енергії у неї вистачає —
На всіх, на нас, дітей-чоловіків.
Ніхто на Розсипній, упевен я, не знає,
І звідки молодість, і скільки їй років.
Як молода картопля, виглядає,
Як молода в колодязі вода,
Ціну своїй привабливості знає,
Як на весіллі дівка молода.
Такі палкі, веселі в неї очі,
І груди в неї білі, як гриби.
Цілує чоловіка опівночі
І каже: «Ти два діла не роби!»
А чоловік – шахтар – півсотні стажу,
Європу лає, мріє про Союз,
Кротів ганяє, з печі трусить сажу
І ходить по городу, як гарбуз.
Читає вірші - лускає горіхи, -
Бува, і в мене скотиться сльоза,
Усі жінки аж трусяться з утіхи -
Самого б з’їли замість гарбуза.
Т р е т я
А третя, як душа в шовковій майці,
Мов цвітка в чоловіка у руці, -
Заледве не дісталася циганці:
Малу поцупили циганські молодці.
Їх тато наздогнав на полустанку.
І матом їх – вони йому у крик:
«Вона – циганка! Дайте нам циганку!»
Скрутив їм дулю добрий чоловік.
І дуля та у поміч Дусі і й досі,
Люблю я Дусю – добру й молоду,
Бо Дуся грає лихові на носі -
Усміхнена, як сонечко в саду,
7 березня 2012
С л о в о
Чи вода, чи земля, чи село,
Чи трава під ногами волога,
Мені лакітком слово було,
І словами ставала дорога.
Чи попереду Слово було?
Що ж було тоді до припочатку?
Моя мати, земля і село –
І нема ні кінця , ні початку.
Д р у г е с л о в о
Буває слова – небеса!
Буває слово – сама скуска!
Буває слово – лебідь сам!
Буває слово – сама гуска.
Бува, воно – у полі дим.
Бувають словом гарні очі.
Як у жарінь ковток води
Чи вовчі ікла серед ночі.
Прийшло, апчихнуло й пішло -
Буває слово, наче нежить.
Як бур’янина за селом,
Бува, нікому не належить.
Як око в око, кап у кап –
Приходить слово, як кохання,
Тебе улагіднює так,
Немов коханої зітхання.
Бува, що є, бува, нема –
Бувають ще слова-фантоми –
Приходять привиди-слова
Від головної перевтоми.
То без олії в голові,
То груші-лежанки не влежать!
Слова і мови на землі
Сумлінню нашому належать.
У ч и т е л ь
Прийшов мені на тямку наш учитель –
Худий, тонкий, мов стягнений з хреста.
О, мій учителю, ти мій Іван Хреститель! –
На першій дірочці очкур...від живота!
Ми думали, що вчителі не їли,
Та кажуть, що і справді він не їв…
Хоча і ми голодні не сиділи,
А він прожив, як дзвоник продзвенів.
В житті йому про їжу не ходило –
Він сам цілющим леготом ходив!
Удома перед школою нудило,
А в школі всіх любов’ю молодив.
Ховаючись од віхоли чи зливи,
Синичка у кватирку залетить -
Бувало, посміхається, щасливий, -
Учитель і дитина водномить.
Тепер, як соняшник на гряді вродить –
Дивлюся, як той соняшник росте.
Як добре, що в їдальню він не ходить:
Він соняшник - від сонечка цвіте.
15 лютого 2012
Немає нового Іуди:
Христа не впорає новий.
Іуди нового не буде:
Бо дуже тужиться старий.
10 лютого 2012.
Т а н е м а є к р а щ е …
(Афірмація старовинної народної пісні)
Та немає краще більш нікому,
Як Кузьменку молодому,
Гей-гей, як Кузьменку молодому.
Що він робить? Він співає.
А кохана промовляє:
Гей, гей, а кохана промовляє:
Яром, яром - там, де явір,
А лугами – за квітками,
Гей, гей, а лугами – за квітками.
«Де ти радощів навчив ся?
Чи ти в лузі народив ся?
Гей, гей, чи у лузі народив ся?»
В лузі, мила, у ярочку,
При веселому струмочку,
Гей-гей, при веселому струмочку.
А навчився, моя люба,
Щастя-радощів у дуба,
Гей, гей щастя – радощів у дуба.
У смарагдах його будня
Та ще в золоті жолуддя,
Гей, гей, та ще в золоті жолуддя.
Як прошвендяв він до хати:
«Дай, кохана, вечеряти,
Гей-гей, дай, кохана, вечеряти».
«Я сьогодні не топила,
Не топила, не варила,
Гей-гей, не топила , не варила.
Шуро, – каже, - не журися…
Ти зі мною обіймися…
Гей-гей! Ти зі мною обіймися...
Нема кращого для шлунку
Мед цілющого цілунку,
Гей, гей, мед цілющого цілунку».
14 березня 2012
Д о н е ц ь С і в е р с ь к и й
( Намисли за світлиною К. С. Бойко)
Якби в природи ми навчились,
Неначе в річку кришталеву,
Одне на одного дивитись,
Як на царя чи королеву, -
На лебедя, чи лебедину,
На все найкраще якомога,
Бог став би схожий на людину,
Людина – схожою на Бога.
З красою вічною сторіччя
У чистоті його і чарі
З дібровою у два обличчя –
Одне на дні, друге у хмарі.
Гурти співочі очерету –
У лиса – бас, у видри – скрипка,
А попід сплетом бересклету
На персах плеса грає рибка.
І дуб, як дід, і граб, як прадід,
П’ють воду в приярку зомлілу,
За кого б їм віддати, радять
Дінцю його березу білу.
Хоча і радий добрим радам,
Донець на раду не зважає.
Він сам давно її засватав,
Тепер її за жінку має.
Пухнастого рогозу волоть
З ключем під кручею жартує,
І воду пишнотрав’я молодь
З ключа холодного куштує.
Від ясенка в Глухівськім гаї
Ріка, як листоноша тиха,
Приносить листя - їх читає
В Чугуєві тендітна вільха.
Як поцілунку обіцяння, -
Як вабець-голуб на обійстя, -
Пливе у шепоті лицяння
Закохане у річку листя.
Укритий дубом і вербою,
О, мій Донець Ясновельможний!
Любов’ю - світлою водою -
Замешкав ти свій закрут кожний,
Знов каламутить наші води
І цупить мову нашу злодій…
Від слів «далекий шлях» походить
Шляхетний Сіверський добродій.
Хай соловей тебе надійний,
Своєю піснею частує!
Нехай твій журкіт мелодійний
В гаю Глухівському чатує.
Донецьку славу українця
Чатуй, мій друже, хорошенько!
Ти для запроданця й чужинця
Той, «під горою», - Дорошенко.
У річку дивляться обочі,
Одежу поскидали зорі…
Прийшли купатись. Очі в очі
Ти з ними рідною говориш.
17 лютого 2012
М і м о з а
Цілунком я витру тремкі твої сльози,
Такі, що і вітер не витре.
В морози у тебе померзли мімози?
Віддай мій цілунок їм, вітре!
Мімоза – по-іншому ще – недотика.
Багата на різні відтінки.
Мімоза - приваба для ока велика
І дар чоловіку від жінки.
З морозу рятую зомлілу мімозу -
Зникають морозу загрози,
Бо робиться тепло зимою морозу
Від чару самої мімози.
Чарує зиму чепурна недотика,
Шалено мороз її любить…
Спокусливі щоки, і брови, і війка -
А ще недоторками губи.
Чаклують і очі з півночі, і плечі,
І руки тонкі і тендітні…
Слова потічкові, потаєні речі,
Мов трави шовкові у квітні…
Зима поміж літа не часто буває,
Немов проти ночі світання…
Пожитку від глузду кохання немає -
Тож слава безглуздю кохання!
Д и в л ю с ь я н а н е б о
Я автору пісні «Дивлюсь я на небо»
У сниві немовби відверто сказав:
На птаха тобі обертатись не треба, -
Потреба у тому, щоб не випивав».
«Дивлюсь я на небо» , бува, заспіваю –
Я пісню ту в небі ловлю.
Та, як Березовський, не п’ю і літаю,
Найвище ж тоді, як люблю.
П р а в е п л е ч е
Поцілую в плече твоє праве,
Поцілую в плече твоє хворе,
Заведу у смарагдові трави -
На смарагди обернеться горе.
Поцілую в плече твоє ліве,
Як лілея, здорове та біле.
І обернеться тіло зболіле
На єдине божественне Ціле.
- Я удячна вам щиро за ліки
І за ваші слова цілункові…
Тож нехай розквітає навіки
Та цілюща природа любові!
5 травня 2012
З а б о р г о в а н и й п о ц і л у н о к
Я люблю твої очі бузкові -
Хай над хатою бузько клекоче –
Ти повір на світанку бузькові -
Він про мене розкаже охоче.
Що я мешкаю дуже далеко,
Де урочище й зілля зелене.
Прилітай, печенізька лелеко,
До гнізда з черемшини у мене.
Щойно з кущика, з ягід росистих
Я влаштую з порічки частунок.
І, нарешті, мені віддаси ти
Заборгований твій поцілунок.
5 травня 2012
Щ е р а н о
Суниця вже очі розплющила,
З дощем розважаються трави,
І грім, і усе , як у Тютчева,
І квітами бризкає травень.
Люблю твоє листя мережане,
При стежці цнотлива сунице!
Торішнє, жіночне, збережене
Суничником теплим хай сниться!
Ось тут ми сиділи, схвильовані
Джмеля волохатого рухом,
І губи, давно не ціловані,
Цвіли під твоїм капелюхом.
Вони обернулись на ягоди,
Я тішився ними намарно,
Уста для цілунку налагодив,
А жінка сказала:
- Ще рано…
Прокинувсь, дивлюся: в суничнику
Не ягоди – квіти біліють.
Завважую усміх на личку:
Нехай вони дужче… дозріють.
11 травня 2012
Н е з н а н а
При битім протопті скраєчку,
Як мрія, як жінка кохана,
Що з личком - шпачиним яєчком,
Зійшла ти, ростино незнана.
Дивлюся – а квіти, як небо,
А листя…а зламані віти…
Як довго чекав я на тебе,
Щоб разом з тобою вціліти!
Хто нівечив стебла – не знаю,
Лишилися цілими піхви.
Щодня я її поливаю –
Нема бідоласі утіхи.
Та ось я устами торкнувся
До ніжних, розтулених піхов –
Чудуюсь – неначе проснувся –
О, лихо моє і утіхо!
Незнане, з квітками пахкими,
Як диво щемне, незбагненне!
З очима, як небо, палкими, -
Прийди по протопту до мене.
16 травня 2012
В е р б и ч к а
Далека, на краю землі, водичка.
Наснились мати, річка і село.
Тонка у стовбурі, росте в селі вербичка,
А листя – не витримує стебло.
Земля й вода кохатись мають разом.
Я збережу ждання її красу.
Забракне сили, я навпочіпки чи плазом
Водиці їй з край світу принесу.
16 травня 2012
О д н е с л о в о
Лікую на віддалі словом її,
Слова, як рослини, цілющі,
Шукають у пущі пісні солов’ї,
А я … я - слова запахущі.
Та є одне слово, як грім з-попід хмар,
А в серці людськім - найтихіше…
То – таїна. Зілля незнаного чар –
Воно ж бо з усіх – наймиліше.
17 травня 2012
М а л ь в о в и й у р о к
Буває часто, що тебе мені немає,
Тоді я в гості до жасмину приберусь
І, як на леготі листок його замає,
Сам на жасмин розквітлий обернусь.
Тоді ти тут, навсправжки, не дивуйся,
Моя учителько, мій мальвовий урок.
Тоді на тебе, як на мальву, я дивлюся,
І джміль несе мені квітковий твій пилок.
18 травня 2012
В и ш н я
Я знаю, ти з вишні квітневої вийшла,
Завія пелюстя тремтіла.
Був батечком бог, повитухою тиша.
А мати - земля побіліла.
Не з піни морської ти, мабуть, знайшлася,
А з шуму вишневої піни,
Злетіла на землю – з утіхи зайшлася,
А ягоди спіли і спіли.
Люблю твоє ніжне, п’янке шумовиння:
Ні шторму, ні трощі, ні солі…
Своєю любов’ю , як вишня невинна,
Вишневій віддячую долі.
К у л ь б а б а
В невагомих сонечках кульбаби -
На дитячих головах пухнастих -
Біла хмара сяючої зваби
І забутих спогадів прекрасних.
Теплий пух, немов на віях мрія,
З лоскотами тулиться до тіла.
Та ось вітер з берега повіяв,
І пухнаста зваба відлетіла.
18 травня 2012
К а л и н а
Пересадили калину.
Коріння калині зарили.
Наче поклали в могилу.
А очі нічим не закрили.
Дивилась калина на себе,
Розхристану, голу, без листу.
Просила калина у неба
Послати їй хмару дощисту.
Не слухало небо сірому,
Далекі кущі напувало.
Над нею – ні хмари, ні грому,
Води у криниці не стало.
Ні бруньки не видно, ні листу,
І вітер сердешну хитає,
Немов з потойбічного світу,
На рідних сестер поглядає.
Та що ж – ні кори хай, ні листя –
Немає калиноньці згуби -
До уст моїх ось потяглися
Червоні калинові губи.
18 травня 2012
Ц и б у л я
А цибуля голуба,
Наче перса молода, -
Притулиш до рота, -
Аж гуде аорта!
Наче гостра з гір вода,
Пристрасний частунок.
Біла ніжка вигляда,
Міцний поцілунок.
Виживати вчився я
В дідуся Ганнулі,
Я не плачу від життя –
Плачу від цибулі.
Як дід з голоду вмирав,
Він собі та бабці
Наче з курки, пір’я драв
З цибулі на грядці.
І в любові, і в житті
Не наб’єш ти ґулі,
Як вподобаєш хвости
Юної цибулі.
Через те щасливий я,
На своїй півкулі -
Бо не плачу від життя -
Плачу від цибулі.
18 травня 2012
«П т а ш и н е м о л о к о»
Розквітло раптом «молоко пташине»,
Ніколи я його не куштував…
Воно було, як пташка, невловиме,
І птаху ту я так і не піймав.
Трави живий смарагдовий пучечок…
А на траві, притрушені пилком,
Чудових квітів шестеро яєчок,
Наповнені пташиним молоком.
У таїни любові ми в полоні,
Я з молоком пташиним розберусь –
З очей твоїх, з коліна чи з долоні,
З пташиних уст, а все-таки нап’юсь.
19 травня 2012
Б е р е з а
Березу доправили на терикон,
Довічний свій термін мотати.
Вона ж обернула в’язницю на трон,
Миліший від рідної хати.
В тюрму посадили березу за те,
Що пишна, вродлива та біла,
Вона ж ткала листя собі золоте
І хмарою в ньому біліла.
І перса, мов яблука, гарні такі,
А руса коса – перевесло!
Чому ж такі думи у неї важкі?
Чому ж так на серці невесело?
Стрункі, наче промені, ніжки її,
І очі у неї – космеї…
І погляди каменя добрі, не злі –
Чом гірко ж на серці у неї?
Трава до породи старої прийшла
І стала в берези питати:
«Хоча я не біла, та вже не мала
І хочу вершини дістати».
Береза очима довкіл повела:
«Ох, навіть у раї з каміння,
Якою б легкою тюрма не була,
Не буде щасливим коріння».
19 травня 2012
Ж и в о к і с т
Ростина така у краю моїм є…
Шукав її в лузі і вдома,
Ураженій кості снаги додає,
В ній сила живе невідома.
Вона не примхлива, у листі жорстка,
Загоює зламані кості…
Скупа на розмову. На руку легка,
Сама завітала у гості…
Шептуха й ворожка. Як де защемить -
Здоров’я твого охорона -
Приходять на поміч недужому вмить –
І корінь, і стебла, і грона.
Нема голокосту давно, а проте
Здається: від посту до посту
Давно Україна, мов квітка, росте
З коріння того живокосту.
19 травня 2012
А н е м о н и
Анемони, анемони,
Ані слова, ані мови…
Наче квітка, серце має –
Та про те ніхто не знає.
Сіра цвітка мліла, мліла –
Від любові побіліла…
І не втримала – впіймалась –
І з дощем поцілувалась.
20 травня 2012
С и н и ч к а
Синичка рано завітала
До ненажерливої тлі,
Сніданкувала – працювала,
Як і людина на землі.
Як хлібодар, вона потіє,
Як садівник, плекає рость.
Як льотчик, мліє, пріє…
Як миє палубу матрос.
Про листя дбає і не скиглить,
Працює тихо, не пищить.
І тче в саду зелений килим
І про красу його мовчить.
20 травня 2012
А к ц і ї а к а ц і ї
В маю в акації три акції:
Цвісти, духмяніти, кохати
В гармонії своїй і грації -
В гаю, у хаті й коло хати.
Беру я участь в білій акції,
Її цноту ловлю привітну,
Люблю я пахощі акації
І вкупі з нею сам я квітну.
Найбільшу третя має рацію,
Відтак я третю обираю,
Найбільш люблю я третю акцію,
Тому я все життя кохаю.
Чудуюся я миттю кожною,
Кохаю й досі я, нівроку…
Так, звісно, третю я обожнюю,
Але без перших двох – ні кроку.
