Від вечора невпинний часоплин
малює ніч, немовби аквареллю.
Як темнокосу звабницю годин,
що пасмами своїми соболиними
вкриває в тиші снів міські оселі...
Чорнява зазирає у вікно,
торкаючись його шовково-ніжно.
І ластиться до світу знов і знов,
немов пухнаста вогнеока кішка...
А мрії й сни химерно посплітались
у надрах душ, в обіймах ночі десь.
Але годин до ранку завше мало.
Чи зіштовхне реальність із небес?
Який таки попереду світанок?
Блакитний чи похмурний, сірий весь?
