Літо горить. І я на цьому згарищі
Очі фарбую в пожовкле,
Серце фарбую пристрастю,
Тебе фарбую в собі маками.
Тілько в красі цій все оживляюче,
Тілько в ній перестаю бути вовком
І виходжу із домашньої судимости
Глобальним явищем, тріумфальними арками,
Що устелені трояндовою відрадою
У місті, яке ще не зовсім покинули,
Будинки, які не завжди розхристані,
З повідомленням собі, що не все так даремно!
І коли ти більше нічого не вигадуєш,
І коли ти знаходиш нові в собі стимули
Ти починаєш молитися істині
І навіть звикаєш до того, що став трохи чемним:
Виходиш на світло, читати посмішки на обличчях
А на шпальтах дитячих майданчиків прощення…
А в пригоршні більше ніж небо – райдуги трохи
Яка в духмяних світанках тобі щодня дорога!
І віра в собі відзеркалиться в промені…
Переді мною дороги нові та вічні,
Переді мною усесвіт площею,
А за мною хай лишаються перейдені пороги,
Бо навіщо уникати долі і ту яку ти, нарешті, покохав
І особливо того, що ти став для когось наповненим?
