Піддобрившись мерзенними лестощами з відчаю,
Обкрутивши нескінченно наївне
Довірливе серце
Безперервним циклом жалю,
Хапає міцними душними обіймами
Темрява.
Тягне мене
У вугільне болото
Вічного, невиліковного болю.
Гидкий процес Долі,
Злісних марносподівань,
Зурочує вже ледь чутний
Стогін буттєвої реальності.
Вчепившись у мою долоню,
Швидкоплинний час
Примушує крокувати поруч,
Роздираючи кривавими кігтями
Вмираючу мрію.
У моєму істинно ідеальному
Вимірі без щоденності – чудово!
Та хіба ви залишите мене там –
В Одвічному Спокої?
Приречена милуватися його тінню
Лиш насамоті,
Провідувати леготом дотику,
Я,
Обтяжена вашими постійними
Пустими бажаннями,
Відштовхуюсь од істини все далі…
Ваші поштові попсові листівки –
Ніщо інше,
Ніж запрошення до липкої пітьми.
Ви ж навіть не розумієте, про що я, –
Мабуть, знову!
Мабуть, змова,
А я – в її місиві.
Даремно кличете, марнославні людці!
Невже легкість нерозуміння,
Що всякчас переслідує душу,
Що вганяє у вогкий страх перед усім відбутим,
Не може виштовхнути з безодні
Вічного земного блукання
В астрал світлого розуму,
Нетлінної істини?
Лінощі, нерозуміння –
Ваш тяжкий гріх,
Зрада самих себе.
Нехай тягар ноші скосить мої коліна,
Але неповажне ставлення
До відповідальності
Вимушено схилить терези суду
Не на вашу користь.
І хіба ніщо не зарадить
Відхиленню благань чистосердя,
Коли зважуватимуть убивство
Людської душі
З чимось суттєвішим?
Буттєвішим?
Суттєво буттєвішим?..
