Світить зірка Полин…Відсвічує стронцієм поліська земля…Болять
скалічені душі…
Скільки їх так і не сприйняли запропонованого «комфорту», повертали
до рідних осель, до старих хрестів. Наперекір всім заборонам живуть на
дорогій землі, якої більше не існує…
Стара Марія зорить у вікно,
вдивляється у «зону»,серцю милу.
Ще ж скільки треба щоб дощів пройшло,
щоб «мирний» атом із землиці змили?
Щоб знов запахла п’янко так рілля,
загуркотіли трактори у полі,
в сусіда б дим пішов із димаря,
стрибали б під дощем внучата голі…
Живе Марія. Садить свій город,
Пасе корівку, курочок леліє.
Живе за весь чорнобильський народ.
Вона – Любов і Віра, і Надія.
Без нарікань пливе життя просте.
В неділю йде до церкви помолитись.
Забита, правда. Місце все ж святе.
Вже праведна душа проха й спочити…
Але не час.
Наукам всім на зло
розказує берізці, вітру, полю,
що скоро оживе її село…
Чи ж буде так?
Чи бути тільки болю?..
