Пускати пустку на поріг
нам, певно, друже, не звикати.
В обличчі неживого ката
приходить... У її порі
повітря мало – не багато,
життя – тим більш.
Бо біль утрати-
розлуки крає, мовби ніж.
І кличе, кличе порожнеча
у темні хащі, що шумлять
під вікнами. Цупке гілля
чатує, щоб обвити плечі.
І пульс неначе – до нуля.
Голодна пустка – на поріг.
А далі – годувати медом
вночі та вдень лиху її.
І, поглядаючи на небо,
топити у дощах жалі.
