Волосся мшіє, льохом тягне з легень,
Очівний мерехт гасне ледве-поледве,
Під сподом – пусто, загинаєшся, легіню…
А з того – що? А з того – мало що. Ген –
Ширяє чайка над горбистим Дніпром,
Горлає когут на засміченім ґанку.
Круг тебе – світло, лячно, солоно, гамірно,
Пістряво, густо, гірко, бувай здоровий,
Чи як вже вийде: вий, вдавай, що живий…
Минають тижні, цвяшить вранішня мжиця,
Маньчжурське небо наливається жиром
Над житнім ринком. Не дивуєшся: звик.
Що з того? Що? Масна завуглена лють
Влипає в ніздрі, закорковує бронхи..
Збирай її, мов перли, себто – потроху,
Йдучи світза.. (читай - туди, де наллють).
Он - цвяшшя мжить, вітри хапають за карк,
Важка зі сну - іржить жовнірська худоба..
Скресає лють – дрібна, добірна, недобра,
Минає смерть – безпечна і нетривка.
