Не каналів пружаться судини,
Не проспектів набрякають нерви —
Ліпить ніч із хмаристої глини,
І рожево-хутряні тварини
Сходять в небо з тої свиноверфі.
Поросятка лагідні та хижі,
Об'єднавшись у брунатні зграї,
Протинають каланчевий стрижень,
Сіль балтійську на бруківці лижуть,
Пил іжорський по дахах збирають.
Це вони, драстичні й ерогенні,
Ллються на мурахові хайвеї,
Голосами сповнюють музеї…
Я б співав “Емалі та камеї”,
Та виходить лиш “Знак Нескінченність”.
* * *
Повітря твердне. І зненацька
Летить мостам навперехрест
Норвезько-фінсько-шведсько-датський
Локомотивчастий норд-вест.
Тоді не Пітер — Копенгаген
Шикує хмар вагоннний стрій,
Зриває листя. Весь Єлагін
Вже сивий, ніби кам'яний.
А Кам'яний веселий острів,
Наскрізна брама прохідна,
Розвісив, як в якомусь Осло,
Шмаття котеджного рядна.
За ним стокгольмським одороблом
Зорить Аптекарська імла,
Де телевежа на Ленобласть
Марнотність світу розсила.
І ти по-хельсинкському братськи
Впускаєш в серце тихий сплін,
Та йдеш собі по Петроградській
На мінарет і равелін.
* * *
Ми сиділи вночі
на брукованому невському схилі
в усті Зимової Канавки.
Над нами торохтіли авта по мостику,
і з-під нього ж виринали катери,
розгонюючи ліхтарні відблиски по всій Неві.
Звідтоді для мене поцілунки —
це хлюпання запізнілих хвиль від катерів,
вітер, заблукалий між палацами,
запахи свіжості й водорості,
та золотомерхливий стрижень дзвіниці
з тамтого боку ріки.
* * *
— Дайте пану карету і шаблю!
Має очі голодні і ревні!
Хай скуштує Сезаннових яблук
І зап’є в Пікассовій харчевні!
— А панянка, що гірко і пильно
Роздивляється в пишних просторах, —
Хай в Кандінського стрічок весільних
Квіткобарвний вбирається ворох!
* * *
В полоні золотобагетнім
Тьмяні Данаї та Мадонни
Бринять промінням електронним,
Як у Маріїїнці лібретні
Що ніби Гатчинські озера:
В тремких розплинах малахіту
З мідними жилками в породі,
Зорять, епічніші Гомера,
Калейдоскопи Геракліта,
Що осягнуть їх двічі — годі.
ЦАРСКОСЕЛЬСЬКА СТАТУЯ
"І дзбанка я не розбивала,
І смуток мій не на забаву:
Я зморена за ніч імлаву
Триванням балу,
Коли Венера з Петергофа,
Моя злотонага сестриця,
Приходить, і в ошатних строфах
Розмова склиться…
Та потім вдень у об’єктивах
Мене карбують у незвичних
Людських обіймах, як не хтивих,
То іронічних. —
Ох, як ті люди розпустились!
Всю душу заглянцюють книжним
Зужитим захватом побіжним…
Я так стомилась!.."
* * *
Шпилясті стогони і зойки,
Будинків крейдочки пастельні.
Понад асфальтові пательні —
Блиск мідноплавленої Мойки.
Все мовчки — нащо тут слова? —
Над Невським ангеляста злива
Ковтає гіркотемне пиво
Каналу Грибоєдовá.
Фонтанка, п’яна від моторів,
Танцює у модернім стилі,
А в йогуртовім небосхилі
Зринають скибочки соборів.
Нева вскидає Невки-руки,
Як личить царській полонянці:
Бо олівцями в слідчій шклянці
Стирчать ялинки, крячуть круки.
І водить пензлем Деміурга
В його замріяний пленер
Щем Ренуарових "Сестер",
Дівоча мрія Петербурга.
Ах, Літній сад мій, лад мій, чад мій!
Художник на догоду літу
Кладе брунатножовтий кадмій
З цятинами глауконіту.
Якщо не важко, ти поклич ці
Сюжети і ансамблі фарб —
І світлотіні в електричці
Відкриє Гатчина, як скарб.
* * *
Не зронить маєта майданна
Обличчя краль, усмішку-сталь —
На сцені йде довгочеканна
Феєрія — Петропечаль.
Мости, розтулені, як губи,
Співають острівним перонам,
Сурмлять натхненним унісоном,
В фортеці золотисті труби.
Крадькують на усі керунки
Провулків чемні маринарки;
А десь від арки і до арки
Дзвенять в Галерній поцілунки;
Тулубом пружним і похилим
Припавши сяєву комет,
Кінь з Вершником збирають мед
Під Ісаакіївським брилем;
Серед коханців і лакуз
Забронзовіла Катерина
Поблажливі зроняє кпини,
Вслухаючись в ритм-н-блюз;
Як в лютеранській кірхі — станси,
А в Обводному — крек ропухи,
Чи як в Конюшенній — брейк-дансу
Мелькочуть кінські ритморухи;
Як з Анічкового моста
Йдуть голозаді конеборці;
І стелять Сфінкси шлях моторці,
Б’ючи окраєчком хвоста…
То Ліверпуль, а то Париж ти,
Ба раптом — достеменний Львів!
Кохати б вісім днів на тиждень
Тебе під "Yesterday" Бітлів!
* * *
у ночі палево-бежеві
радила пряжиста мла нам
понад листами й мережами
зводити свій Гетеанум
та звитяга з ночами звелася
з ними й щезла як шкіра шагренева
ти моя тургенєвська Ася
ти моя Ася Тургенєва
тепер нам і присно і нині
хитатись лишаються мрії
з Великої Морської в Україні
до Малої Морської у Росії
торкатися лір
і співать своїх арій
від ханства багряних цистозір
до царства салатових ламінарій
щоб стало неважко
уявити картину
запливли собі в Пряжку
чорноморські дельфіни
і розштормили канаркову
пащу каналу навзнак
брижисті хвилі Кульпаркова
вібруючого
як Неборак!
ВУЛИЦЯ ЮЛІЇНСЬКА
Навпроти нашого пітерського дому
було помешкання Сергія Алілуєва
це нині — музей
про дводенне уникання арешту
в тій квартирі одного носія ідей
натоді держзлочинця зрештою
що і звідси небога
мав утікати аж
за місто в шалаш
та за півроку по тому він став новим богом
і за півдесятиріччя його псевдоним носило все місто
і безліч інших точок з окремими їх частинами
а юна донька господаря того обійстя
стала його наступника нещасною дружиною
але втративши те що ім’ям її було — надію
торкнула гашетку зненацька
монструозно-пітерське втілення мрії
історія ця хоч і сталась в Москві — петроградська
але ми на все це заплющували очі
бо саме тут цілувалися
щодня і щоночі
поспішаючи до нашої брами
і ніколи нам думка не з’являлася
зайти в той музей — певно ви зміркували б так само
і якщо є музеї про два випадкові дні
то за наше життя незлецьке
ця вулиця просто мусить обрати
твоє ім’я —
вже бачу як я
на відкритті
виголошую присвяту
словами мешканки сусідньої Четвертої Совєтської
тобі,
в чию епоху
я живу на землі!
і небо в імлі
розтулиться
глибиною достоєвською —
уяви: Санкт-Петербург,
Юліїнська вулиця,
що між Смольним
і Олександро-Невською!
