Напевно, ти живеш в тому вікні, що навпроти мого, котре змінює напрямок місяцями.
Хоча в нього ніколи не дивлюсь, але відчуваю – ти там є.
Спостерігаю лише зверху вниз, де проходять особи невідомої статі,
Тримаючи в руках гумові шкіри своїх дітей,
Виносячи їх в смітник, щоб забути.
І я забуваю, але запах солодких дерев залишається в пам’яті.
Можливо, ти також викидаєш непотріб,
Котрий я щоночі перебираю, шукаючи запах вірним песиком.
Цікавість просить заглянути в очі квадратні,
Але осіннє – шепоче:
«Вона все ж викинула свій запах».
