Ти чув, як вітер шепотів твоє ім’я
І ніжно грався, доторкаючись волосся,
Але подумав ти, що це тобі здалося,
І навіть не подумав, що то – я!
Ти бачив пташку, що співала за вікном,
І ти подумав, що то пісня солов’я,
Але та пташка за вікном – то була я,
А ти послухав трохи і забувся сном.
Ти пам’ятаєш ту раптову літню зливу,
Була їй рада дуже стомлена земля,
А ти розсердився й не знав, та злива – я,
Вірніше сльози мої, друже, а не злива.
Ти пам’ятаєш, як кохав мене колись
І дуже ніжно шепотів моє ім’я,
Але та дівчина сполохана – не я…
Тобі здалося все…Ти, мабуть, помиливсь.
