Ми спішимо … Як завжди спішимо …
Віддаючи повагу каламбуру
Наше життя подібне на метро
Своїм «Від станції до станції», «прибули».
У погодиннім графіку маршруту
Не помічаєм те, що головне:
Що мали пам’ятати – вже забули,
Ніхто того нам більше не верне.
Ми забуваєм імена, обличчя
Нас монотонність тягне в пустоту.
Її закони стали нам як притчі,
Саму давно сприймаєм як святу.
Ми вподобали цю одноманітність,
Сприйняли її близько до душі.
І з кожним днем зростає вірогідність
Того що світ – не той і ми – не ми.
Вагони – люди, колії життя …
Те порівняння вигляда пророчим!
Так жаль, але зупинка «Небуття»
Вже ясно бачиться у наші очі.
