***
Мові вже ріжуть косу...
Мово моя українська,
Втіха й розрада в журбі.
Світло душі материнське,
Чом же так важко тобі?
В рідному домі зростала,
Ніжна й невинна була.
...Цноту як цвіт розтоптали
Хлопці з чужого села...
Топчуть і далі. Плюндрують.
Суржиком кличуть тебе.
Все українське руйнують,
Хтось до розбрату веде...
Землю купують, освіту,
Мові вже ріжуть косу!
Голою пустять по світу
Й слід заховають в росу.
Брате! Вкраїнцю! Голота
В наші краї забрела.
То ж покажи де ворота
Хлопцям з чужого села!
Моїм рідним Житаням
Село в нас пахне літом,
І сонцем, і травою,
П’янким бузковим цвітом
Та срібною росою.
І солодко так -хлібом,
І пирогами з печі,
Коров’ячим ще слідом,
І щебетом малечі.
І спогадом про сіно,
Що із старої клуні,
Й житами неодмінно,
І ласкою бабуні.
Ще молоком із льоху,
Водою із криниці,
Та грядками гороху
Укропу і суниці.
Собачим духом чути,
І ще курми під тином,
Усім, що не забути
За часу довгим плином.
Осінніми димами,
Картоплею і пріллю,
І молодістю мами,
Родинним хлібом-сіллю.
І яблуками, й сиром,
Що у цідилку мліє,
І тим святенним миром,
Що будить в серці мрію...
Село моє, колиско,
Твою хлібину краю.
Перед тобою низько
Я голову схиляю!
Й слід заховають в росу.
Брате! Вкраїнцю! Голота
В наші краї забрела.
То ж покажи де ворота
Хлопцям з чужого села!
