Дохлі собаки лежать у дубовім гаю.
Я про це пєстню пєчальну унило пою.
Скільки ж для щастя нам треба добра.
Може спитать мєждупрпочім в яскравого Ра.
Шо там казать, на душі брудна чорнота.
На цей вопрос отвєта нема нікагда... нікагда!
Бо дохлі собаки лежать у дубовім гаю.
І я про це пєстню пєчальну унило пою.
Ця безпросвєтка жахлива кого хоч докана.
Но не буде цьому прекрасному світу хана.
Всі сущєства зберуться до кучі непрємєнно!
І за руки дружно возмуця одноврємєнно!
Прийдуть до общего взаімного знамєнатєля!
Внезапно все буде, тіпа от правильного создатєля.
І ісчєзнуть дохлі собаки навсігда... навсігда!
І не буде горємичним людям і природі хана!
Взойде сонце з улибкою веселою, харошою.
І тоді я спою совсєм другу пєснь щаслівую!
