«Рись
Снилась у лісі заблукалому мельнику…»
(Даниїл Хармс)
Березень кульгавим сухотником
Шкутильгає між будинками алюзій
Хворого міста навіювань,
Кварталами календариків,
Де намальовані котики –
Не ті, що пухнасті й весняні,
А ті, що бруднять черевики рівноваги
І псують меблі спокою
Гострими кігтями образ,
Де садист-потворка
Уявляє себе поетом.
А скриня з наркотиками
Яку сомнабули
Називають «телевізором»
Перетворюється у скриньку Пандори
Де навіть на дні –
Навіть на тому темному і глибокому дні
Не лишається надії
Хоча б у вигляді томика Флобера
Чи вусатого Бержерака
Того, що де.
Сірано!
Тобі пощастило –
У твій час філософи
Розуміли слово «честь»
І володіли шпагою,
Не носили рожеві окуляри добробуту,
Не співали дифірамби сифілітикам,
Не славословили маніякам,
Не ходили біля їх пам’ятників.
Бароко. Епоха великого «не».
