Якби мовчання кинути на шальки
і міру тиші вкласти на папір…
Якби весна, закутана у шальки
змогла прийти у наш забутий двір
хоча б на день… або хоча б на вечір.
Фруктовий чай і скрип старих качель.
І нам обом не стало б заперечень,
а стало б тільки дотику очей.
Слова-полова, ти мене не слухай.
Тече вода крізь півпрозорість вен…
Історія знімає капелюха –
в ім’я любові світ благословен.
Але чому ж тоді, мій давній друже
мене уже в юрбі не впізнаєш?
Ховаєш погляд – переснив, одужав…
і я, либонь, перегоріла теж .
І ця любов погасне, наче поташ.
Минеться милість з царського плеча.
Приходить пізно, як вчорашня пошта,
знання, яке примножує печаль.
