крізь діри вітру і дрімоту глею
крізь піну сіль і німоту вузла
ти вилилася шпарко й потекла
неоновою повінню своєю
мано моя гірка моя Цірцеє
де мокрі сіті впали між словами
де тишу розібрали на нитки
співають проти сонця моряки
до хвилі припадаючи губами
неначе до дівочої руки
про спокій твій і дихання лускате
про те як ти пасеш своїх овець
і як таємно світить каганець
тому кому лишилось небагато
нічний цілунок і ранкова страта
Цірцеє чуєш золотих комах
вони чогось ридаючи рояться
понад твоїм відьомством і юнацтвом
бо ріже хвилю поночі корма
бо вже пливе по тебе Телемах
