буває отак: дорослішаєш в рік на століття
коли вичахає вогонь до небес піднімається пил
стоїш на пероні – у ребра впинаються лікті
десятків таких як і ти – глухо-німо-сліпих
сумних подорожніх
валізи наповнює мотлох
в очах порожнеча а може тамований біль
ця вічна мандрівка цей добрий знівечений Молох
немов метастази росте і росте у тобі
дарма що весна і квиток перекуплено тричі
фіалки розквітли на березі жовтих озер
де мешкають сни безпощадні неначе опричники
що завше приходять до тебе у ніч на четвер
у світлому образі бога – відтінки багрянцю
лягають нахрапом на чисту прозорість яси
твоя героїня зійшла на неправильній станції
стираються контури
стишуються голоси…
