Жовтим сном, жовтим лиском роїлося пізнє сонце
в середмісті весни безпробудного міста злив.
Ти ішла, мов у сні, і світилася тепла бронза
крізь текілу розлиту, яку я пересолив.
Жовтим пухом на вербах весна тебе переймала,
завивала на обрії пасемом золотим.
І мене німувало все менше, до краю мало,
і від мене розходились вулиці самоти.
А коли ти мені постягнула стару монету,
і запахло оливами з вичовганих дахів,
я востаннє, востаннє побачив – на небо третє
забирають від мене твій голос птахи глухі.
