Моя сієсто алкогола!
Мій шум тодішньої зорі!
Твої вуста - такі прозорі?
А лик твій? Вже таких жахний.
У солі стало мало моря.
І голос твій... такий глухий.
Усі листи мої - готові.
І ось, тобі - останній мій:
Гортанно, басом, наче голуб,
кричить в далекий путь
мій сором.
Босим, голим,
повзе твій раб.
Тобі не стане досить болю,
коли побачиш як заслаб
і як скорився своїх долі.
По полю
з вереса й золи,
він йшов до дому.
Пахло домом!
А він не знав - куди іти?
(за спиною лишились гори).
Ти чуєш?! Він хотів прийтий,
розкинути обійм лещата,
лягти
і, згодний помирати,
кричати:
"яєти"
(вже шоста ранку
він не вдома
він п'є дешевий бренді сам)
Нехай! Повзи!
Якщо з тобою помирати,
то уже точно навіки.
Чи навпаки?
А ти? Приймеш до себе?
Притихне дим, і ви одні
залишитесь удвох на ситі
життів, просторами набитих,
обдертих голодом годин?
один
нуль
плюс-мінус
(Босим, голим,
повзе твій раб.
Тобі не стане досить болю,
коли побачиш як заслаб
і як скорився своїх долі.)
Жагуче розрида бандура:
andeverydayandeverynight
він бачив майже всі півкулі
в диму від подорожніх кнайп.
(хай містом пропливе акула
зжере всі рештки п'яних знайд
повзтиме він до тебе, right?)
Моя сієста алкогола,
моє "пробачпробачпусте"
мені не вистачає поля...
