Арапаймо семи морів
в тебе в горлі сім якорів
притлуми моє тіло до дна
хай поглине мене глибина
хай потроху мене пізнає
перлоцвітне серце твоє
у ту саму секунду
коли уривається спів
коли пісні вже немає
але повітря ще чутливе як легені
затули свої очі руками
але не заплющуйся
і крізь щілинки зможеш побачити
як перед тобою плаває риба
вперед і назад вперед і назад
то власне продовження голосу
продовження пісні
то дим який завжди зостається
після співу
не лякайся але
то власне смерть
у великих лусках
по яких повзають перлівниці
саме такою ти колись побачиш її
але не тепер
ще не тепер
вона прийшла по мене
по мій голос
що його колись подарував мені
молодий рибалка
у сонячний листопадовий день
тоді він і розповів мені
про птахів
бо з них і почалася колись ця історія
такого ж дня
коли сонце вже не діставало води
і від спраги
почало несамовито проціджувати
птахів крізь повітря і навіть
крізь хвилі
то був перший день чиєїсь самоти
яка вже стала самотою твоєю
бо все
за чим не встигаємо пожалкувати
стає врешті самотою
і її несуть птахи
і кладуть на воду
як човен
я так ішов і думав
але нічого не говорив
хоч і коштувало мені великих зусиль
те мовчання
позаяк я знав
(од того молодого рибалки)
що все сказане нами вголос
або написане на папері
умирає одразу по народженню
що всі слова одвіку
німі сліпі і порожні
бо вони зайвина і непотріб
який ми викидаємо з себе
ось чому
ми так швидко байдужіємо
до промовленого
ось чому
коли ми когось любимо
ми не повинні проказувати вголос
його імені
ось чому
ця поема помре відразу по тому
як я напишу останнє слово
але до того
(рибалка просив)
я хочу розповісти тобі
про І
бо коли ми говоримо Ти і Я
ми наче креслимо прутиком свіжий сніг
ми наче перекидаємо міст
через живе горло річки
ми наче стаємо по обидва боки
безіменного дерева
яке об’єднує і розділяє водночас
аби кожен тримав обіруч свою самоту
аби двоє нізащо не стали одним
проте як безнадійно це не звучало б
рятунок є
просто треба дочекатися рятунку
одного дня
хоча скоріше таки
листопадового вечора
коли дзеркало в передпокої
вже зовсім перестане впізнавати тебе
за твоїми зморшками
коли в квартирі сповільниться повітря
а старий кіт не озиватиметься
скільки його не клич
ти все зрозумієш
ти поволі відчиниш дверцята шафи
і сухеньким як листочок
ребром долоні
проведеш по завмерлій одежі
і вона скрушно зітхне у відповідь
ти пройдеш на кухню
зачиниш кватирку
загвинтиш газ
перемкнеш воду
і світло
нарешті накинеш своє пальто
взуєшся і вийдеш
тоді ти довго йтимеш вулицею
аж поки не дійдеш туди
де помалу закінчується місто
і починається шосе
та поки ти йтимеш
ітимеш і відчуватимеш
що тебе стає все менше і менше
але світла навколо
більше й більше
ти зрозумієш:
от сьогодні от зараз
за останні півтори години
ти залишив на цих вулицях
щось таке
чого жодного разу не лишило
жодне твоє слово
ні вимовлене
ні на папері
і коли ти це збагнеш
і стоятимеш як сліпий
коло чорних вод
осінньої ріки за містом
до тебе озветься молодий рибалка
він скаже тобі
що ось і настав час
почути
про риб
бо саме в них і ховається
найбільша таємниця
вони ж бо червоні сестри сонця
сонце ніколи не говорило
і риби споконвіку мовчать
зате щовесни долаючи течію
натикаючись на корчі
плутаючись у водорісті
вони піднімаються річкою
вище
і вище
аби ронячи луску і ранячи серце
написати серед каміння
свою таємну поему
а на ранок
уже слухняно попливти
голічерева за течією
рибалка вмовкне
і відставить убік весло
запрошуючи тебе сісти
не лякайся
сідай до його просторого човна
ти ще є
але тебе вже дуже мало
тому треба поспішати
ви попливете
повз течію
повз корчі
і водорість
повз луски і каміння в лусках
ви пропливете повз твій будинок
і ти зможеш помітити
що твоє вікно світиться
і на ньому
вже висять інші фіранки
а коли човна застелить туман
а ріка стане ширшою за весь світ
вам назустріч випливе вона
продовження співу
дим од пісні
