Вона стягла останню ковдру з його розніжених плечей, торкнула пальцями тривогу зібрану з очей, з вій, що заховали погляд в сутінках ідей. Вона лежала гола… Босі пальці лишали слід у стужі дотиком його тепла і мовчки… весняним блудом самовіддано текла. Згиналось тіло руслами думок у кучугурах снігу і дмухав вітер із грудей у груди.
Останню ковдру безжально зідрала ховаючи у своїх косах дотик, така… Яка?
Моя, моя, моя… мимоволі пальці затанцювали в пошуках бедра рухами по спині…
Моя, моя, моя… – єдина шепотів спокійно холод скидаючи морозну ковдру з її наповнених грудей.
– Дивись, як тиша лапає зимову стужу,
– Всідається на верхів’ї дерев,
– Безтурботно, байдуже
– Із світу тіней
– Наївну калюжу
– Безліччю крапель
– Виводить дзюрчанням…
– Мовчанням.
– Мовчанням. Не чіпай мене.
– Хіба я можу? Хіба, я можу не залізти під ковдру, не торкнутись грудей лишаючи слід у стужі дотиком тепла. Аби ти, весняним блудом, по мені потекла, така…
– Яка?
– Моя, моя, моя…
