Я такий-бо, напевно, п'яний,
що мої вишенькові сни
стали явою рано-рано,
а із Міста співали дівки.
Всі розплетені, голі і босі,
мов лесбійки з Сафо на Форосі.
І
адреналінові звуки
зводять в апатичних муках
мої старечі руки,
і від подиху зимного
тане сніг невпинного,
невблаганного і постійного
часу.
Меркне свічка у світлі примарного гасу,
і тільки її портрет
давить душу своїм анфасом.
Я ж бо тільки-но виліз з тієї антрацитової печі,
очицями повними блекоти бачу світ.
Із того компоту, звареного з крові та сечі,
я ковтав усі муки так як слід.
Ешалоном мене слали в сніги далекі.
Там мене азіати на шматки хотіли роздерти
і з тіла мого робити іграшки для дітей.
(там багато таких нікому непотрібних смертей
і такиж же дітей)
Потім Місто, верстати,
якісь люди в халатах,
смак мастила й бензина
в крові.
Мені нікуди було кричати
і нікуди більше іти.
(тільки очі повні блекоти
так хотіли ловити світи)
Де поділись мої брати?
Десь померли? Їх засипали торфом?
Десь під сонцем горять їх кістки?
Чи вони займаються спортом?
Я розтану в обіймах сестри,
тільки мені б її знайти.
Чи у мене були жінки?
Я кінчав в них в пориві екстазу?
Чи я спав на траві по весні?
Чи я був командиром якоїсь таємної ракетної бази?
Що? Коли?
Тільки попіл з труби,
разом з димом, по білому світу
рознесе мої руки грубі.
Навесні.
***
Лютий. Вечір. Уже пів на шосту.
Якісь люди, кажуть син з синами,
давлять м'ясо з вчорашного посту.
Розпивають вино якесь зп'яну,
вареного кимось, напевне, по ГОСТу.
"Батьку, випий ти разом з нами!"-
це мої учорашні гості?
Чи це все ще оті азіати,
що з плечей зроблять "гральниє кості"?
Хай, прикинусь я трохи хворим,
і піду відпочину в пусту,
непотрібну нікому кімнату.
"Дайте, трохи, я щас відійду"...
(лиш портрет її там своїм анфасом
здавить душу печальну мою)
