Чи правда, що завше самотність приречена
існувати позавчорашнім єдиним доторком?
Ти мав бути звичайним недільним вечором,
але сто днів зими розтопив і лишився опіком.
Я вимірюю час – наливаю в клепсидру воду,
перегортаю годинник цей у твоїй присутності.
Сто днів зими чекав на хутряну теплу згоду,
ховаючись в муфті плетеної неприступності.
У мою свідомість холодну, тверду та тісну
вір, а чи не вір: ти і твоє помістилось усе би.
Якщо ти терпів сорок одну годину без сну,
муситиму чекати усі сто днів весни на тебе.
Якщо діб, як ти стверджуєш, більше ніж сто,
коли світ розтане і я відкладу своє плетиво,
струшуватиму клепсидру так, як і своє нутро
сто довгих днів. І ще декілька.
