сонячне світло проб’ється сліпучим каскадом
аж до софіту здійме пилюгу недоладно
у лабіринті центральної мертвої зони
скинеться рибою злякана думка спросоння
згодом побачиш як шкіра засяє зі споду
потім почуєш як тілом мелодія бродить
струшує морок морок і меланжеву сажу
«врешті весна» ти подумаєш але не скажеш –
мову твою ще виношує пуплях тюльпана
голос новий ще мандрує гортанним тимпаном
поки земля твоя віддих життя не відкрила
сонячне світло не матиме справжньої сили
