Я пішов на світанку. Та спогад поверне до тебе,
із гіллястих ночей виповзатиме змієм спокус
і прохромить навиліт, а далі з покусаних вуст
твій розхристаний стогін загонить у стукіт під ребра.
З марев з’явиш мене: губи, подих, рука, така тепла…
Та я – ритм і жага у багряній пожежі фанданго,
Що викрешує кров і здіймає нескорений жар!
Ти горіла. Згоріла. Тепер попелище. Не жаль.
Тільки вдень прикриваєш буденними справами фланги,
Лиш до ночі. Все там: губи, подих, крило - зниклий янгол…
