і не те, щоб їй нІкому – борщі, голубцІ в сметані
і не те щоб вона ніколи – за фабричним важким станком
але ці останні зимові – такі… ну цілком останні
а мовчання у дротах висне, ніби пошта від «Телеком»
сніговиця вкриває місто, надворі – все більше «мінус»
пережити бронхіт і нежить – дотягнути до середи
хтось із давніх її коханців, злопам’ятний наче Мінос
замість квітів надішле месидж:
«Утікати нема куди»
їй не хочеться знати більше, розумнішати – сиві пасма
не зуміли додати шарму – а додали саму печаль
чорна сукня від «Прада» – привселюдно хоча б не впасти
чорна пані вітрила стропить, шукає собі причал
…і в останній із цих моментів – коли пані пройде над краєм
коли пані зітре з обличчя остогидлий за вечір грим
ми збагнемо, кого насправді цілу вічність вона чекає…
а позаду палає обрій:
мідні труби, спекотний Крим
