Принишкле місто у м`якій імлі,
мов корабель старий, повільно
вогнями блимає і тоне серед листя,
що тулиться, змертвіле, до землі
але не шурхотить, а наче вільно
свого майбутнього чекає небуття...
Та думок течія тебе завжди несе
до погляду небес блакитно-синіх.
Міркуючи про те, чому нема ціни
простим речам і позабувши все,
ти йдеш собі по сутінках осінніх,
де кольорів нема, лише напівтони.
